Взвивается вечернею порой
Сонм мотыльков над огоньками-солнцами.
Я разбудил их костерком своим,
И кружит, кружит очумелый рой
Над искрами, легко вплетаясь в дым,
Вознёсшийся губительными кольцами.
И в пепел уже валятся, как снег, —
Вкусив огня пылающей отравы.
Телами их усыпанные травы
Кричат беззвучно: — Ты убил их всех.
Я ж только мёртвый хворост подпалил.
Испёк картошки, просушил онучи.
Я не виновен, сталось неминучее:
То мой огонь прельстил их и убил.
1964
НІЧ. ВОГНИЩЕ. МЕТЕЛИКИ
Ніч кліпає мільйоном тихих вій,
Метеликів сполоханими крильцями.
Це я збудив їх вогнищем своїм,
І вже кружляє очманілий рій,
Над іскрами вплітаючись у дим,
Що згубними викручується кільцями.
І вже у попіл падають, мов сніг, —
Отруєні, обпалені, знесилені,
І чорні трави, їх тілами вбілені,
Кричать мені, що я убивця їх.
Я ж просто хмиз зібрав і підпалив,
Картоплю спік і просушив онучі,
Й не винен я, що сталось неминуче:
Що мій вогонь їх звабив і убив.
1964