Словами можна малювати відоме і невідоме.
Звуками слів можна гладити та часами чухати спину.
Словом, вправно мовленим, можна сцілити
навіть безнадійно хворого.
Це неймовірно, але так буває.
Але словами не можна описати музику.
Ні Сорокову Моцарта, ні Пассакалію Генделя.
Можна лише назвати, можна оголосити,
але слово таке безпорадне аби її відтворити.
Я не знаю як змалювати те,
що клубок виштовхує з горла,
коли слухаю "Стабат Матер" чи Адажіо Альбіноні.
За які ниточки вона смикає, як сльозу пробиває з-під панцира?
Я не знаю і знати не хочу.
Просто слухаю Пассакалію.
Закриваю очі. Зливаюся. З морем, з небом, з деревами, з всеосяжністю і безмірністю.
Як же добре не тільки бачити, вимовляти слова-звуки, а ще й інколи отак слухати:
усим тілом і навіть більше, ніж...
P.S.
Cаторі - в звуках музики...