Вона носила впавше листя клинове у волоссі,
Дівчина з обличчям луни
І скрипкою в голосі.
Не знала та суму,
Дивилась у сни, наче у власну біографію,
і з болем чекала приходу зими,
Пишучи осені епітафію.
З розумінням слухала море,
Але не розуміла зовсім себе,
Ні де є та в світі точка опори,
Ні як людям сказати що є добре, що зле?
Чи маємо в долі сотні доріг?
Чому смакуєм солодким ми гріх?
Чого коли музику чуєм- життя відчуваєм?
А коли марно кохаєм, то серце згасає?
Вона носила впавше листя клинове у волоссі,
Дівчина з обличчям луни.
Нерозумівшая власних вопросів,
Із голосом скрипки в осіннії дні.