Я зазираю в себе -
у дитячі казки, що не згасли,
і туманні білі пащеки
дощу пропускають пасма...
На склі візерунки крапель -
струмені, наче вужі,
пристрасні, дивно чужі,
хмарин, що упали додолу,
прозорі крапки і коми...
Між листям, що тихо злітає,
нестримний розлуки щем,
між лав і нудних альтанок,
твоїм листопа'дом, моїм,
невпинно ллє свої зливи -
у піжмурки грає з дощем
подруга-осінь примхлива...
Крук скаржиться ще і ще...
Заварник, що остигає...
Самотня чаюю ладком.
Вторить із носика пара
змерзлій сльоті за вікном,
чаїнки завершують коло,
у чашці ложечки соло,
розмішує туги "солод"...
Я зазираю в себе -
відчай дощу без тебе...
Перевод на русский С. Груздевой:http://stihi.ru/2012/12/10/5400
ОТЧАЯНИЕ ДОЖДЯ.
Те сказки ещё не погасли,
из детства…в себе не унять их...
тумана белые пасти
дождей пропускают пряди…
Стекло, где узоры капель…
ручьи вьются там ужами,
столь страстные, странно чужие…
и туч, что упали наземь,
прозрачные запятые…
Меж листьев, что тихо слетают,
разлуки тоска щемит,
меж лавок, скучных беседок,
твоим листопадом, моим,
и льёт неустанно ливни –
заводит жмурки с дождём
подруга-осень, игрива…
и сетует ворон ещё…
Заварник остыл раз который…
с собою пью чай – не вино...
пары, что из носика, вторят
всеслякоти за окном,
чаинки круги завершают,
и в чашке ложечки соло
печали мешает "солод"...
А как загляну в себя я –
отчаянья боль глухая…