Ирит*
Торопливая эвакуация из города греха продолжалась.
Девушки, напуганными мышками, сновали по жилищу,
хватали какое-то тряпьё, паковали торбы.
Мужчина – сплошное воплощение добродетели и веры -
стоял на пороге, со скрещенными на груди руками,
и подгонял:
«Не берите ничего лишнего! Лишь самое необходимое!"
...В итоге, каждый взял только самого себя.
Они карабкались вверх, всё выше, выше и выше –
что в конце уже и море (мёртвое-премёртвое)
валялось внизу утерянным зеркальцем.
Дочери, как пара молоденьких козочек, бежали впереди:
сильные загорелые ноги на фоне затоптанного краснозёма
сверкали, словно храмовые колонны...
Казалось, что они напрочь позабыли вчерашнее:
шило за мыло, тело за тело, душу за душу.
Но она – не забыла...
Она шла последней – и спиной ощущала свой город:
тысячи обожжённых пальцев тянули её за полы,
чёрными обугленными ручонками-спичками
звала её детвора, волосики которой шипели,
и запекалось малюсенькими комочками:
Сссссс...
Ооооооо...
Дооом...
А потом загрохотало...
И мужчина,
не оглядываясь,
что-то констатировал об аде и Божьей каре.
О чём она вспоминала, эта безымянная постаревшая женщина?
Женщина, что осталась навечно в истории жить и умирать –
с именем мужа – собственностью мужа – карою мужа,
не выкупленным лотом на небесном аукционе –
«Женою Лота»?
Вспоминала ли она детство, качели скрипучей смоковницы?
Сад ли с оливами, или подруг волооких,
кошку ль, оставленную, ворох тарелок серебряных?..
Разве кто знает, кто скажет?
Кто подтвердит, как с замшелого старого кладбища
мать и отец в белых саваннах махали ей руками: «Убегай, дочь?"
И она убегала.
Впереди маячила только спина мужа –
его широкая воловья шея, плечи в половину Вселенной.
Что он сказал ей тогда – не оглядываясь, не подав руки –
всегда первый, всегда правый, всегда хлебосольный?
Что она ответила ему?
Кто знает, кто скажет?
Кто подтвердит, каким голосом, каким воспоминанием, каким воплем
потрясло её родной город – грехом порождённый, в сере рукоположенный?
Каким безумным крематорием – что живых убивает, что мёртвых оскверняет –
(Огонь_душу_вон!)
Показался ей божий и белый свет?
....А когда она встала-и-к-земле-припала,
когда она стала соляным столпом,
межевым знаком: «въезд в рай строго воспрещён», –
остановился ли он, заметил ли он, оглянулся ли на неё –
женщину без имени, жену венчанную, лот не выкупленный?
Или пошёл дальше
в светлое своё будущее,
в край свой обетованный,
в рай свой правильный?
...Ангелы Господние, гости их дома праведного –
разве не поила, разве не кормила, или ложа вам не стлала?
Раздробите столп соляной на крупинки,
в ясельки положите, где ягнята спят,
где осёл ушами тишину рождественскую прядает,
где корова дыханием согревает –
пускай слизывают языками прощения
соль её греховную,
любовь её сладкую.
И главный – с огненными крыльями – наконец спросит:
– Так как же тебя зовут, жена Лотова?
*Ирит – женское имя, а так же растение, белые цветы которого расцветают в Израиле в зимний период.
Iрiт
Ганна Осадко
Ґвалтовна евакуація із міста гріха тривала.
Дівчата мишками наляканими носилися по хаті,
хапали якісь лахи, пакували валізи.
Чоловік – втілення чесноти та віри –
стояв на порозі, схрестивши руки на грудях,
і підганяв:
«Не беріть нічого зайвого! Лише найнеобхідніші речі!»
…Врешті, кожен взяв тільки самого себе.
Вони дерлися вгору, все вище і вище –
що врешті і море (мертве-мертвісіньке)
валялося долу люстерком загубленим.
Доньки, як дві молоді кози, бігли попереду:
сильні засмаглі ноги на тлі стовченого ґрунту
виблискували, наче колони храму…
Здавалося, що вони геть забули вчорашню батькову мінянку:
шило за мило, тіло за тіло, душу за душу.
Але ж вона – не забула…
Вона йшла останньою – і спиною відчувала своє місто:
тисячі обпечених пальців тягнули її за поли,
чорними обвугленими сірничками-руцями
кликали її діти, і волосся їхнє шипіло,
і запікалось дрібнесенькими ґульками:
Сссссс…
Ооооооо…
Дооом…
А тоді загуркотіло…
І чоловік,
не озираючись,
констатував щось про пекло і Божу кару.
Про що вона згадувала, ця постаріла жінка без імені?
Жінка, що залишилась в історії жити і помирати вічно –
з іменем мужа - власністю мужа - карою мужа
лотом не викупленим на небесному аукціоні –
«Жінкою Лотовою»?
Чи пригадувала вона дитинство, гойдалку на схиленій смоківниці?
Чи сад із оливами, чи подружок волооких,
чи кішку покинуту, чи срібні тарелі різьблені?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, як із замшілого цвинтаря
Батько й мати у білих саванах махали до неї руками: «Тікай, доню?»
І вона тікала.
Попереду була тільки спина чоловіка –
його широка волова шия, плечі на півсвіту.
Що він сказав їй тоді – не озираючись, не подавши руки –
завжди перший, завжди правий, завжди гостинний?
Що вона йому мовила?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, яким голосом, яким спогадом, яким голосінням
Струсонуло її рідне місто – гріхом породжене, у сірці висвячене?
Яким божевільним крематорієм – що живих убиває, що мертвих оскверняє –
(вогонь_душу_вигонь)
Здався їй божий та білий світ?
….А коли вона встала-до-землі-припала,
коли вона стала стовпом соляним,
Межовим знаком «проїзд у рай строго заборонено», -
чи спинився він, чи помітив він, чи озирнувся до неї –
жінки без імені, дружини вінчаної, лоту не викупленого?
А чи пішов собі й далі
у світле своє майбутнє,
У край свій обіцяний,
У рай свій правильний?
…ангели Господні, гості дому їхнього –
Чи ж не напувала, чи ж не годувала, чи ж ложа вам не стелила?
Подробіть стовп соляний на крихточки,
в яселка занесіть, де ягнята сплять,
де віслюк вухами тишу різдвяну пряде,
де корова диханням зігріває –
най злижуть язиками прощення
сіль її гріховну,
любов її солодку.
І найстарший – з вогненними крилами – нарешті запитає –
То як же тебе звати, дружино Лотова?