у повечір'ї клопоти вщухають
й неначе місяця гострющий ятаган
твій образ усердечено заклинив
і розриває скроні, й ребра - гаком
грозиться ніч вбивати паводком безсоння
в змокрілих подушках
які вже розібрали імена
й чекають молитов
а я вдивляюся у маску свого ката
де в прорізах очей бринять смарагди сліз
й питаюсь неодпущеним бажанням
хто ти?
зірви личину,
Леле! - це ж я сам!