Молчит, а в горле будто ком,
И на слова совсем нет силы,
А память будит чувства в нем,
Что радуют и сердцу милы.
Ну а в руках тепла уж нет,
Грубы ладони от работы,
Познал он все за много лет,
Заканчивая труд в субботу.
Но в воскресенье выходной,
рубашка словно белый саван,
глаза заполнятся тоской,
ведь дома лишь старушка мама,
ждет у открытого окна,
и память, о былом ,когда то,
была семья, была жена,
и маленькая дочка с братом.
Он возвращается в года,
Где счастье бегало босое,
Просило папу иногда,
На ручки взять, ему что стоит.
Когда его наследник-сын,
Мячом громил свои ботинки,
С отцом телегу мастерил...
В глазах непрошены слезинки.
Скупые слезы, их смахнул,
И вновь молчит, хотя бы слово,
"Я отпустил их, не вернул,
Я не хочу той боли снова!"
Навiщо бiль...http://www.stihi.ru/2012/11/21/8346
Елена Каминская7
Мовчить, у горлі щось дере,
чи голос стих, чи сили мало.
Повільно згадує старе,
те, що було, у серці грало.
Тепло забули руки ті,
долоні звикли до роботи,
Всього навчилися в житті
від понеділка до суботи,
А у неділю – вихідний.
Сорочка вишита біленька,
Та, все одно чомусь сумний,
бо вдома тільки сива ненька
Його чекає, як завжди,
а жінка, діти десь не в місті.
Він все збирається прийти,
все обіцяє… Вільне листя
Летить роками у часи,
коли дочки ходили ніжки,
А як стомились, то нести
просили тата, ну, хоч трішки.
Як син м’ячем збивав взуття,
як майстрував із татом возик.
Різдвяне свято і кутя…
В кутках очей взялись десь сльози.
Скупі, рукою їх стряхнув,
мовчить. Скажи хоча би слово!
«Я відпустив, не повернув…
Навіщо біль, не хочу знову…»