Сипнув лелітки ранок на алеї,
і навпростець крізь іній самоти
передчуттям зими приходиш ти
із надвечір’я пам’яті моєї.
Зморився вже, либонь, блукати світом?
Поглянь – твій слід ретельно так змива
з дніпровських схилів осінь дощова,
але чомусь ніяк не може змити.
Тут кожен крок нагадує про тебе…
І стереже мереживо алей
старий каштан, як стомлений Антей,
поклавши на плече провисле небо.