мухи дрозофилы
Каждое утро они появлись на кухне,
Неизменно бодрые, неусыпные и бессмертные,
Словно голоса дикторов радиостанции "Эра".
Глядели на нас с потолка
Пренебрежительно, будто бы безымянные,
Стародавние божки с неба
«ну с ними что-то делать», – вздыхала я,
«угу, нужно» соглашался ты,
Отмахиваясь от них рукою.
В одно прекрасное утро их вновь стало больше,
И ты, не выдержав, приволок пылесос:
Тёплый воздух заглатывал их, аж причмокивая –
Целую генерацию, мегаполис, поселение
Мух дрозофил –
Ам!
«Представляешь, а у них только что был армагеддон», –
констатировала я, смакуя кофе.
«Наверняка», – согласился ты.
На следующее утро потолок облепили новые.
– Бляха, – вздохнула я.
– Муха, – откликнулся ты.
– Наверняка со вчера осталась парочка, вот и расплодились... Будто Ноевы дети после потопа... Слу, как ты думаешь, а у них, дрозофил, как это проходит? По любви?
– Тю, ты что? Они ж примитивные! Как амёбы в туфельках, только с крылышками!
Чисто инстинкты, милая...
А ночью, когда мы, утомлённые ласками, спали,
За окном пролетала тарелка.
И женщина (скорей всего женщина, коль любопытна) в блестящем скафандре,
Глядя на нас,
(Моя распатланная голова на твоей ладони,
Впечатаны складки от скомканной постели) –
Спросила своего мужа – ясное дело, телепатически:
– Слу, как ты думаешь, а у них, у людей, как это проходит? По любви?
– Тю, ты что? Они ж примитивные! Как дрозофилы, только немножечко дольше живут… Чисто инстинкты, милая!
...а тогда достал звёздный пылесос –
И без малейших упрёков совести,
Нас, и дом, и город –
Ам!
ГАННА ОСАДКО
мухи дрозофіли
Вони з'являлись на кухні щоранку,
Завжди бадьорі, невсипущі та невмирущі,
Як голоси ведучих із радіо «Ера»,
Дивились на нас зі стелі
Зверхньо, буцімто безіменні
прадавні божки із неба,
«тре щось із ними робити», - зітхала я,
«угу, треба», - підтверджував ти,
Наганяючи їх рукою.
Якогось ранку їх знову побільшало,
І ти, не втерпівши, притягнув пилосос:
Тепле повітря ковтало їх, аж прицмокуючи –
Цілу генерацію, мегаполіс, поселення
Мух дрозофіл –
Ковть!
«Уявляєш, а в них щойно був армагеддон», -
Констатувала я, цмудлячи каву.
«Мабуть», - погодився ти.
Наступного ранку на стелі з'явились нові.
- Бляха, - зітхнула я.
- Муха, - підтвердив ти.
- Певно, лишилося вчора двійко, то і розмножилися… Ніби Ноєві діти опісля потопу… Слу, як ти думаєш, а у них, дрозофіл, як оце відбувається? По любові?
- Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Ніби амеби у туфельках, тільки з крилами! Суто інстинкти, мила...
А вночі, коли ми спали, натомлені після любощів,
За вікном пролітала тарілка,
І жінка (мабуть-таки жінка, бо допитлива ) у сяючому скафандрі,
Дивлячись на нас
(моя розхристана голова – на твоїй руці,
Впечатані складки пожмаканої постелі) –
запитала у свого чоловіка – звісно, телепатично:
- Слу, як ти думаєш, а у них, у людей, як оце відбувається? По любові?
- Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Як дрозофіли, тільки трішечки довше живуть… Суто інстинкти, мила!
…а тоді дістав пилосос зоряний -
І без жодних докорів совісті –
Нас, і будинок, і місто -
Ковть!