Постэдемское – 1
Ганна Осадко
Твой мир холодный, Господи, как Ты.
В Твой рай, в Эдем Твой сожжены мосты,
В нём горький привкус яблока утраты.
Погас костёр – вновь не уберегла…
И чувства все остыли, как зола.
Любовь – есть выбор. Что, нужны дебаты?
То было, словно остров, – мы и Бог.
Там на троих делился наш восторг…
Бесполый холод надвигался снова…
Ведь и с Лилит Адаму не везло,
Господь молчал, выклёвывая зло,
Как семечки из солнца золотого.
Пустое тело выло на ветрах,
Пустое сердце – ни любовь, ни страх
Не потревожат чувств бунтарских реку.
Сад буйствовал – дородный, как весна,
И яблоком, что высмотрела в снах,
Я поделилась с первым человеком.
Что после? После – пыль и грусть дорог,
И Отче на пороге, и порог
Холодный… Всё в тумане, как спросонок…
Любила ль я? Мне нечего скрывать.
И муж, да и отец – как будто тать –
Под сердцем заворочался ребёнок.
Ни выбора, ни слов. Как сирота,
В обнимку с одиночеством – одна
Сплелась, как будто пуповина с раем…
На горизонте небо веселей…
Всё, началось… Хочу двух сыновей…
И старшего я нарекаю Каин.
Постедемське - 1
Ганна Осадко
Цей світ холодний, Господи, як Ти,
До Твого раю спалені мости,
І в роті присмак яблука і втрати.
Багаття згасло – знов не вберегла…
І почуття схололи, як зола.
Любов - цевибір. З кого вибирати?
Це все було, як острів, – ми і Бог:
Солодка млість, поділена на трьох …
Байдужий холод… Що Йому до того?
Хоч за Ліліт давно вже загуло,
Господь мовчав, видзьобуючи зло,
Як соняшник із сонця золотого.
Порожнє тіло вило на вітрах,
Порожнє серце – ні любов, ні страх
Не потривожать почуттів довіку.
А сад буяв – родючий, як весна,
І яблуком, що виснила у снах,
Я поділилась з першим чоловіком.
Що потім? Потім – пил і сумдоріг,
І Батько на порозі, і поріг
Холодні… Наче яблуко – причина…
Чи я кохала? Вже не пригадать.
І чоловік, і тато – наче тать –
Під серцем ворушилася дитина.
Н івибору, н іслів. Та самота,
Що нам довіку душу огорта,
Сплелася пуповиною із раєм…
На видноколі ранок засинів…
Вже почалося… Хочу двох синів…
Найстаршого я кликатиму Каїн.