Постэдемское-2
Ганнa Осадко
…Ну, муж. Ну, сын. Ну, этот смертный грех…
Твой мир, о Боже, засыпает снег
День изо дня… Твоя продрогла глина…
Одна халупа – блекла, как чума.
В той хате я – извечна, как зима, –
С начала до конца здесь всё едино.
Волненье, песни и огонь, и сон,
И сон, как ночь, почти что невесом.
Какая там любовь? Хожу в сорочке…
Он снова укоряет. Я молчу.
Как саван белый мысли… Щебечу…
Агукаю над Каином-сыночком…
Малыш котяру в хату приволок,
Тот молоко разлил – так мой милок
Прогнал скотину… Хочешь, я узнаю?
Он весь в тебя, не так ли, Божий сын,
Хозяин мира – на земле – один –
А эта халабуда – призрак рая!
Как будто я – его, а он – не мой,
И мир чужой – с любовью неземной,
Такою же холодною, как тело…
Постель-пустыня, ветры-дикари…
Ты видишь, Боже? Так слезу утри…
Нет месячных… А значит – залетела…
Постедемське-2
Ганна Осадко
…Ну, чоловік. Ну, син. Ну, смертний гріх…
У Твому світі, Боже, сипле сніг
Із дня у день… Замерзла Твоя глина…
Одна хатинка – мерхла та сумна.
І я у ній – довічна, як зима, –
І перша, і остання, і єдина.
Вогонь і сон, турботи і пісні.
Які ті ночі, Боже, навесні?
Яка ото любов у сповиточку?
Він знову докоряє. Я мовчу.
Думки, мов саван білий, торочу…
Ой люляй, люляй, Каїне-синочку…
Малий кота до хати приволік,
Той молоко розляв – і чоловік
Прогнав тварину… Хочеш, упізнаю?
Ха-ха! Він вдався в тебе – Божий син,
Господар світу – на землі – один –
Немов ця халабуда – привид раю!
Немов і я – його, і ще – немов
Цей світ чужий - то неземна любов,
Така ж холодна, Господи, як тіло…
І постіль, як пустеля, і вітри…
Ти бачиш, Боже? Тож сльозу утри…
Я знов вагітна… Себто, залетіла…