Колодец. Лина Костенко

Валентина Агапова
Колодец монастырский седоватый
прикрыла осень гроздьями рябин.
К колодцу шли монашенки когда-то
брать воду голубую из глубин.

И мне приснились эти силуэты.
Печаль и холод – каждый силуэт.
Чудной народ – художники, поэты,
им снится то, чего давно уж нет.

Им снится то, чего уже не будет.
И всяк из них и мудрый, и дитя.
В размахе серебристом амплитуды -
чудесные виденья бытия.

И целый мир, и вот такая малость –
дымок тумана в пригоршнях долин,
в яру колодец, кружечка осталась,
и ветки отягчённые рябин...


Оригинал

На цямру монастирської кринички
схилила осінь грона горобин.
Сюди колись приходили чернички,
блакитну воду брали із глибин.

Мені приснились їхні силуети.
Сама печаль, і профіль – як зима.
Чудний народ – художники й поети,
усе їм сниться те, чого нема.

Усе їм сниться те, чого й не буде.
І кожен з них і мудрий, і дитя.
По срібній линві тої амплітуди
проходять дивні видива буття.

І цілий світ, і ось така дрібничка –
димок туману в пригорщах долин,
і кухлик той, і та в яру криничка,
і обважнілі грона горобин...

Иллюстрация из Интернета.