П'янкі весняні дні приємно, ніжно млоять.
А сонця зайчики щось невимовне коять.
У серце хоч-не-хоч проник любові хміль;
Б'ють соки з-під землі, зимові рани гоять,
І свіжість пахкотить від навколишніх ріль;
Меланхолійна лінь... Лукавий березіль...
У сповитку бруньок нове життя пульсує,
Замри, прислухайся, і ти його почуєш -
Одвічного буття щасливий передзвін!
Пройде ще кілька днів, землиця заквітує
На повну широчінь своїх безмежних гін,
І задзвенить навкруг Життя могутній дзвін!