у відлигу тривожна чутливість
розповзається в ребрах
з цією хворобою крокую по місту
як антена вирвана з коренем
повернувшись додому
в дверях пробігаю пальцями вилиці й скроні
не дивлюсь на своє відображення –
боюся одного вечора
не впізнати у дзеркалі власне лице
це обличчя із дня у день
не стає красивішим або потворнішим
але щось невловимо міняється
робить його незнайомим
особливо тоді
коли тріщини
роз’їдають панцир байдужості –
найдовершенішої з речей
яких я не навчилась і досі