Всі гілки заколихує зима,
їх ковдрою прикрила, наче діток.
Співає не метелиця – сама ,
і в спокій сну вглядається привітно!
Не може ворухнути вітерець
тоненькі пальці лісу ні хвилини,
І - тиша, і не йтиме навпростець
ні звір голодний, ні страшна людина.
А снігу, мов пелюшок для малих,
підстелена під низ біленька вата.
Мороз лише вчепився, якось зміг,
у шкірку малюків, та швидко втратив
Всю силу, бо не дасть дітей своїх
матуся заморозити, огорне
Їх хусткою пуховою - усіх,
віддасть любов всесильну, неповторну,
Життєву, адже матінка-зима
така ж чутлива, як і інші нені,
У подругах метелиця – кума
з прохання підкладає снігу жмені.
Ті гілочки в колисці із добра,
в руках вона надійних, рідних, ніжних,
Летять не в сни, де літня є пора,
а бачать очі материні сніжні!
(26.01.13)