Скиглить, виє душа, плаче, серце навпіл рветься.
По дорозі боса скаче, до себе сміється.
Безталанна вона, бідна, долею підбита.
Навіженим усім рідна, до нормальних скрита.
Ківш багна ізрання хлюпнув на дитину.
Батько рідний відвернувся, мати – в домовину.
Сирота у цілім світі одненька, єдина.
Де голівку притулити, і за що провина?
Підібрали старі люди, пригріли, відмили,
Й сонечко сіяє всюди, набирає сили.
Розцвітає пишногруде, гарне зозулятко.
Яка його доля буде? Виросте в достатку.
Бавили старі, кохали, чемності учили.
Бо, напевно, уже знали – покидають сили.
Старість тиху і спокійну надіялись мати.
Онучат, не менше трійко, в хаті колихати.
Не судилось пізні роки в спокої дожити.
Гарно було в сім’ї, доки не з’явились бриті.
Око нагле, безсоромне на дівча наклали.
Їли ж вони не скоромне й совісті не мали.
Довго ситі не крутились і сватів не слали.
Б барі усі веселились, потім насміялись.
Зґвалтували дівча бідне, як самі хотіли.
Прямо там, де місце людне, нелюди без віри.
Ніч і день перевернулись, земля й небо в кучі,
Почорніла вся, зігнулась, ах ви ж діти сучі!
Що собаки наробили, бодай й не родились.
Обрізали дівці крила, щоб об землю билась.
Тепер кожен день вона біга по дорозі,
Розважається сама, і капають сльози...