Снова, мама, к Вам я не приехал.
К нашим вербам позабыл любовь.
Пишете, прислал я Вам орехов,
только не прислал для них зубов…
Не судите же за то, что забываю
переспелых вишен кровотечь.
Двадцать восемь лет я забиваю
золотые гвозди дымом в печь.
Скажут Вам, что я на крае бритвы
для потехи публики стою.
Кто ж меня без спросу тянет в битвы
за меня кто падает в бою.
Да и к Вам дорога камнем стелена
по запретным знакам и постам.
И в очах гадючьиных намелена
надпись «Счастье» по частям.
Вам теперь сосед вопит и спорит –
уродилась в грядках лебеда.
Чуть меня не утопило море
и рубаху унесла вода.
Может быть, я отзовусь Вам громом,
Может и меня он сделает немым,
В жизни так же как на ипподроме:
на коне побудешь и под ним.
И был свет мне отчима отчаянней
и ветра сгибали, как лозу.
Да, смеясь над Вашими очами,
я макал своё перо в слезу.
Ежели случались и метели
и кричали совы из дупла –
нашей старенькой постели
навсегда хватало мне тепла.
ПомИна не осталось от застрехи:
забелела крыша как зима.
Вы в руках сжимаете орехи,
а зачем – не ведая сама.
«Коля, ты мне приснился на прошлой неделе. Ты лежал, а на тебя клали цветы кругом, то, говорят, оживёшь. Я проснулась и стала плакать. « Из материнского письма в Самгородок. 1968 год.
Николай Холодный
Дорога до матері
Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів...
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
золотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі бритви
для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
А до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре –
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода...
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло –
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо – не знаєте й сама.
1968
«Колю, ти мені снився проти неділі. Ти лежав, а на тебе клали квіти кругом, то, кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати». Із материного листа в Самгородок, 1968 рік