Як крихти скла, слова застряють у горлі, ріжучи почуття та значення.
Та чи варто провокувати совість, простіше обрати самозречення.
Легше зав’яти собі/тобі правду. Зректись божевільної ейфорії та марення.
Мокрими вулицями актуальніше самотньо шукати пробачення
У себе самого, долі чи не існуючого для тебе Бога. Питання
Ніколи не закінчаться. Допоки кисень потраплятиме в твої легені і дихання
Оживлятиме твоє вже до дір зношене серце. Але натхнення
Завжди лежить на поверхні вже затертих сторінок терпіння.
Адже неіснуючий для тебе Бог дарує тобі Своє благословення
Незалежно від твоєї віри, благодійності чи доброго поводження.
Адже не має такої ціни аби на аукціоні сердець купити собі трохи кохання.
Нехай слова не ріжуть твоїх ніжних і ще так мало/щиро цілованих вуст шепотіння.
Не стримуй в собі догмати істин, любові, свободи від більшості, божевілля.
Можеш замочити в медові метафори всі слова свого мовчання.
Але не ковтай щирих слів та свого істинного призначення.