Ліна Біленька
Після дощу
Рясним дощем умиті дерева
Хитають верховіттям у задумі,
І мов на краплі з листя, а слова
Все падають і тонуть в тихім шумі.
Я прислухаюсь: про що вони?
У серце закрадається тривога...
Зірвався вітер. Стогнуть ясени,
Осика сльози ронить на дооогу.
Он скраю молодий дубок росте,
А поруч - юна трепетна берізка.
Розтріпує їй листячко густе
Злий вітер, до землі схиляє низько.
Від нападу міцним своїм гіллям
Дубочок одбивається щосили,
Шепоче подрузі: "Не бійся, мила,
Тебе нікому кривдити не дам!.."
Розбійник-вітер аж завив з досади,
Пручаючись в обіймах дужих віт,
Напружив сили, вирвався і радо
Шугнув на волю, у широкий світ.
Догнав гурт хмар, що йшли собі до моря,
Їм коси посивілі розметав,
Хотів проміння обламати зорям,
Тягнувсь до них, тягнувсь - та не дістав.