Як страшно, коли ти уже самотній
І очі висохли без радощів й тепла.
(Хоч зимно, та ніхто тобі не зронить
Тієї іскри, де вогонь живий палав).
Усе частіше біль приходить в серце,
Усе частіше воно стука і зове:
Де ж оті радощі, що разом несли?
Чи ж дітки згадують, хоч інколи, мене?
Думки, думки... Де вас мені подіти?
Як вирвать з пам'яті тривогу й тихий жах?
Ось і троянди - милі мої діти,
Квітують полум'ям в газонах-квітниках.
Квітують, чим лікують серця рани,
І трохи радують самотніх навесні.
А я дивлюсь на фото, мій коханий,
Здається, з поля квіти знов несеш мені.
...Сумую тихо, бо ніхто не вірить,
Як серцю боляче, а біль так стугонить.
Затисну в руки й біль цей відігрію,
Щоб чорну смугу білим цвітом полонить.
Тож хай зима надворі вітром віє,
Печально віхола кружляє в тужну мить.
Життя смугасте, навіть чорно-біле,
Жіночим серцем ми повинні пережить.