інфернальний співрозмовник
Це був дивний,
предивний момент...
«З вами, - кажу, - пане співрозмовнику,
щось не так, чи не так?»
Він шкірить зуби, настовбурчує кепку ще трішечки нижче
І мовить спідлоба:
«Ковтай ще п'ятак
І говори тихіше.
Бачиш, он, як розчиталась вірші!»
«Я ж, - кажу, - пане, не так, щоб дівка:
Третій десяток підтомлених літ»
Він осміхається,
Тицяє пальцем у шибку,
Хукає в руку:
«Хтось підійшов до воріт»
Значить, прочинені двері
І на порозі – жінка із сивим волоссям
Майже додолу
«Ач, - кажу, - гарне яке..»
Вона щось неквапом ходить по колу,
Каже: «а вірші ж-бо де?»
Я витягаю, ламаючи руки:
«Ось же ж ті вірші!
Бачите, скільки тут. Кохання й тиші.
Болю й омани, сивої долі
Рим і ритму!»
Жінка примружує очі мляво:
«Йди – по нитку»
Нитку і голку в щоку встромили.
Що ж це буде?
«Ми тобі, - кажуть, - рота зашили
Щоби писала – всюди»
Як же ж мені – мовчазне питання –
Світом ходити?
Будуть усі сміятися.
Будуть усі журити.
Мій співрозмовник ступає гордо –
Чухає кебу:
«Нащо тобі ті люди, любко?
Нащо – небо?
Підеш між гори із зболеним серцем,
Побачиш – камінь
Будеш писати на ньому доки
Життя тобі – стане»
Б'юся чолом об холодну підлогу,
Падаю в ноги
Боже, мій, милий, як же це буде?
Бачу – сміються обоє,
Мовчки розводять руками.
І під старим кашкетом
Можна розгледіти – роги.
2 березня 2013