Коли вуста мовчать і смуток пробирає
До кінчиків волосся, клітинок у кістках,
Лише, мабуть, кохання насправді точно знає
Яке воно – мовчання, закутане в вустах.
Коли воно, пригріте повітрям із легенів,
Стоїть навпроти тебе, заховане в очах
Ти навіть ніби чуєш мелодію рефренів,
Що те мовчання грає, та тільки не в словах.
Ті очі – наче крига, ховають у самотність
Усі ймовірні звуки, лишаючи тебе
Шукати серед криги хоча б якусь істотність
І намагатись також, не загубить себе.
Тому що те мовчання всіх змусить зрозуміти
Ціну простого слова, що голос не сказав.
Ціну лиш того шансу, що можеш говорити,
Що вічний біль мовчання твій голос не терзав.