Жизнь - это всегда Колизей. Лина Костенко

Валентина Агапова
Поёт затишье голосом сирены.
Не надо воска, я не Одиссей.
Ждут львы меня, и ждёт меня арена.
А жизнь – всегда борцовский Колизей.

И люди гибли издавна за веру.
Но этот спорт изобрели не мы.
Тут, главное, не дрогнуть перед зверем:
глаза  - в глаза. И просто быть людьми.

Когда меня потащат на арену,
натравят зверя – тоже льва, небось…
О, я познаю скудоумью цену,
познаю вашу мстительную злость!

Оно во мне – святое возмущенье.
Сквозь гнев смотрю в кровавый ваш туман.
В последний миг свой, не желая мщенья,
скажу, как первый тот из христиан:

- Меня спалить враги теперь не смогут.
Огонь холодный, он уже погас.
И ваши львы – они мне лижут ноги.
И ваши слуги осмеяли вас.

Оригинал

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде мене арена.
Життя, мабуть, - це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний винайшли не ми.
Тут головне – дивитись в очі звіру,
і просто – залишатися людьми.

Колі мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

- Мене спалить у вас немае змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.



Иллюстрация из Интернета