Ти помер і у тебе котячі зіниці...
В них нічого нема, залишилась одна пустота.
Не нап'єшся ніколи із сусідньої вдосталь криниці,
І полиновий цвіт в тихий вечір кудись відліта.
Ось і все, простувати душі вже до Бога,
Але ким є той Бог, що від мук за життя не вберіг?
Випадково в зіницях промайнула іскринка тривоги
В мить, коли за свободу і гордість поліг.
Цей момент не зітруть ні віки, ні століття.
Затаврований в пам'яті золотом їхніх списів.
Загорається ранок на замшілім німому бескидді,
І маленька Земля сяє в маренні двох полюсів.
Неживий...вітер смерті гуляє у полі.
Не потрібно мені нетривкого кохання краси.
Тільки стерпіти маю гіркоту благодаті від болю,
Каламуть що небесна і доля мені піднесли.
Я залишусь думками назавжди з тобою,
Та з журбою прощання навряд-чи опише поет.
Бузинові пелюстки вже давно попливли за водою.
Про фіалкові очі згада степовий очерет.