Стоїть у бухті Сагайдачний, нахохлився, мов чорний сич,
"Якого ж біса, необачно, покинув я, - гадає, - Січ?
Та рідну неньку Україну, де медом пахне навіть гній,
А тут мене на стовбурину заперли так, що Боже ж мій!
Поставили, тай позабули, хустиною ще проміж ніг,
Усе геть щільно обгорнули, мабуть щоб я втекти не зміг.
Зробили з мене сміховисько, опудало я - не козак,
Хоч навкруги і ціле військо, не впораються, аж ніяк.
То запізниться охорона, то світло вимикнуть у ночі,
То навіть дихати не можна від москалевої сечi.
Бо, якщо поруч нема "мента", щоб цих негідників схопить,
Усі, хто йде до постаменту, бажання мають напудить".
Та раптом бачить, в недалечке, стоїть собі, неначе цар,
У сквері, де пружать малечі, на кобзі із книгою Кобзар.
"Е гей, Тарасу, поділися, як ти такий поважний став?
А, може ти собі заївся, та Україну запродав?"
Йому Тарас відповідає: "Закрий-но писку, пустобрьох,
Чого, дурепа, виступаєш? Нас звідси виженуть обох.
Стій собі тихо, біля хати, буцімто нікого нема,
Прикинься, наче дурнуватий, ніхто тебе і не займа".
Побитий, нібито собака, від слів Тараса, відтепер,
Гетьман, розбійник й неборака, розкинув руки, та завмер.