Девизы дефиса

Юрий Рыдкин
Нашим посвящаю…



Да закрой ты свою фаллическую помаду!

Ртуть эрегирована. ****ь слывёт потливой.
Песок любые яйца сделает съедобными,
обдаст Венилия солёною подливой,
потом сведёт с резервуарами удобными.
Мне в морду кроликов подсолнечных бросают.
И подкидные поцелуи (не отмыться)
эпилептическою рвотою свисают.
Милей с утопленницей жизнью поделиться
рот в рот.
Воодушевлённые безбожники,
мы в волейбол играем. Я похож на голого,
хотя без плавок. Я ей целю прямо в пысу
мячом, сварганенным из воздуха тяжёлого,
под юбкой взят он у сосуда, горлом книзу.
По крайней мере, на свету она под тканью
скрывает ноги, непростительно кривые,
словно клешни, а то и клещи. С этой дрянью
я дни со звёздами понизил в рядовые.
(Любое марево повсюду видит фигу,
исчадье плотности и поводы к разлому;
все испарения завидуют эфиру
светлонебесному, а может быть, прямому).
В моче пе…

Яна пасылае мяне, я – яе, мы паслухмяна крочым па адрасу і сустракаемся ў непрыстойным месцы. Выснова: і стаянне, і разыходжанне вядуць да аднаго і таго ж выніку. Звышвыснова:  трапляць у тупікі можна і стоячы. Тэмпература заўжды неабыякавая да цела. Ты з апетытам кусаеш цёплымі белымі зубамі белы сняжок, злеплены мною. Ангіна – гэта адзінае, чым я магу пачаставаць цябе без дакораў сумлення. Так, я садыст! Калі б ты ведала, хто ты ёсць на самой справе, то ўспрымала бы мае здзекі, як кару! Падла… Табе да твару белы колер, табе падыходзіць пустата, Адзінота. (Ад нуды любое Бязлюддзе пачынае разжывацца холадам, белатой, рыпам, сваёй ахвярай, яе ўяўленнем). Пайшлі тытры сне…

В моче песок, и на песок она сочится,
и рези матерные вместо турникетов.
Как для уретры, это – сель. Пора лечиться,
лечиться от окаменения и пледов.
Транжира собственного бабьего значения
колонку спутала с ключом моим вонючим.
Опять по воле полового облегчения
придётся ползать мне по прелестям зыбучим.
Да пошла ты на х… э-э-э… да пошла ты от него!
Галлюцинация глюонов гормональных
овеществилась, отошла и утопилась.
Гудит година для глаголов поминальных.
Спасибо, гадина, что смылась, смылась, смылась!
(Песок валяется, вы поняли, под нами.
Песчинки – это уплотнённое сообщество.
Но есть крупицы, что зовутся валунами.
Там, где каратов больше – больше одиночества.
И немного о себе:
и я, и множество живём в числе единственном,
но у меня хотя бы – раздвоенье личности.
Я на героя пялюсь, думая о кражах, –
быть обворованным собой и без милиции.
Чем больше автора в словах и персонажах,
тем его меньше за пределами страницы).
Утопла ****ь с мо…

Пайшлі тытры снегападу, але зверху ўніз, таму чытаць іх прыйдзецца з канца: у эпізодах – я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я, я; у галоўных ролях – нікога; мастак-пастаноўшчык – месяц люты. (У сняжынак нараджэнне пачынаецца з падзення. Прызямліўшыся, яны ўжо не могуць падняцца, гэта вам не пыл. Хаця… калі нейкі гарэза злепіць сняжок і запусціць яго ў маладзік…). Харон, ды ідз…

Утопла ****ь с моими плавками подмышкой,
где паутина «hande hoch!» не знала сроду.
А если Мать сойдёт с нахмуренным Сынишкой?
Пока не поздно, я пойду оденусь в воду. 
Пойду обследую тоннели серфингиста
я на предмет иного выхода из оных.
Иду с нудой непринуждённого нудиста
к переливающимся коконам солёным.
Кривое море – в Моисеевом гипнозе,
брюнетка, крашенная в синее, завита.
Вошёл я вошью… В этом пенистом начёсе,
в окопах из-под бигудей от фирмы «Vita»
мне можно только на карачках…
В живом аквариуме рыбы косо смотрят
на существо без чешуи и с волосами.
Точняк: на сурдоязыке блефоту порют,
хотя вон не-ко-то-ры-е с усами сами.
Мне нужен боб…
(Шторм – это способ для униженного моря
хотя бы временно подняться выше буя.
От водяного любопытства много горя,
как, впрочем, и – от любопытства на сухую).
Потиху влажу я в…

Харон, ды ідзі ты на хрэн! Сож па мянушцы Стыкс пакрыўся лёдам. А «зайчыка» свайго я даўно праглынуў. (Тут трэба ўдакладніць: я не ў Аід пераходжу, а з яго вяртаюся да зямнога жыцця. Гэта зразумела? Файна!) Дык вось, я крочу па лядовай столі ракі. Белата захапіла амаль усю тэрыторыю майго твару і ўстанавіла там бледнасць. Штурмам узята вышыня задранага носа, вусны і вочы – у аблозе. З труны губ вывальваюцца ільдзінкі літар, а Выпадак на снягу складае з іх абракадабру біяграфіі. Пасярод пухкай дэкі Сожа тырчыць небяспекай гітарная адтуліна. Рыбак у маск-халаце тузае ў ёй адну лёску-струну: торкне – не торкне, сыграе – не сыграе, пагана – не пагана, паганіні – не паганіні. «О, дык гэта ж мой дзед Пятро! Дзядуля, пайшлі дахаты! Цяпер так холад-д-д-д-на!» – «Зараз… крывіначка мая… зараз… я толькі чалавека выцягну… пачакай…» – «Дзядуля, ты мяне таксама пачакай». Вада з-пад нізу ліжа лёд, заспакойваючы смагу. Лёд – гэта сонная вада ў час зімняй спячкі. Я – таксама лядзяк, але ўжо за каўнерам надзеі! (Н2О + мінус = дарога жыцця). Я перайшоў з Яку…

Потиху влажу я в «а-ля фонтаж» цунами,
в пустышку-башенку для глотки нептунёнка.
Тут социальный лифт работает веками
без выходных, отвозит каждого подонка
не вверх, а вниз, на дно желудка Вельзевула.
Обед, час тихий, туалет – по расписанию…
Бля!.. Сука!.. Пятку прокусила мне акула!..    
Я не при-час-тен к а-хи-лле-со-ву ку-па-ни-ю…
бес-смер-тен с ног до го-ло-вы… а то и ши-ре…
Нема укуса, – только боль грызёт фантомная,
и облегчение её природу тырит.
В меню из меня
лишь воля жёсткая покуда несъедобная.
(Альтернатива прижилась в союзе «либо»,
её отсутствие царит в наречье «только».
Причина вроде бы прописанная в «ибо».
И лишь последствие обделено настолько,
что нету слов.
Герой есть тот, кто оным стал в избытке выбора,
в его отсутствие геройствуют инстинкты).
Много лет
я зажигалки языком касался клитора
альтернативы, распаляя аппетиты.
Печь наготы моей мо…

Я перайшоў з Якубоўкі ў Гомель. На абраным баку ракі замерла земляная хваля. Ці гэта такая ж кропля расцягнулася ў жаданні адарвацца ад планеты і капнуць у неба. Карона-палац упрыгожвае пакаты пік хвалі, апранутай у белую мантыю. Голыя чорнакоркавыя дрэвы тэлепатычна вылучаюць нахабны пах поту, амбрэ, якое пад какафонію веласіпедных вувузел танчыць ндламу, спакушаючы мой еўрапеоідны нюх. Маё імя ўжо ператасавалася ў ЮАР, па-беларуску ПАР… я… м… а… й… к… л… д… ж… о… р… д… а… н… Стоп-стоп-стоп! Стоп-стоп-стоп! Стоп-стоп-стоп! «Не спіце і маліцеся, каб не спакусіцца: дух – бадзёры, а цела – нядужае». Прырода прыдворнага парку выканана ў мінімалісцкім стылі зімы. Паветра скурчылася (съёжилось) ад марозу, яно для сопляў, як пах лімона для сліны. Ёсць мужчыны, якія ганарацца перамогамі, а ёсць мужчыны, якія ганарацца спробамі. Той, неферцікульцяпны, чыя правая катапульта ніяк не можа трапіць сняжком у лаўку насупраць, відавочна з апошніх. Неспартыўны выгляд вядзе да неспартыўных паводзін. Мужчына ўпотай падсоўваецца да мішэні, нібы футбольная сценка да штрафнога пункта, накрытага мячом, аднак снежныя піражкі ўсё роўна пралятаюць міма, як метэарыты. Мазіла смяецца і злуецца, але раптам спыняецца і супакойваецца так хутка, нібыта ў душы ўключылася экспрэс-замарозка амбіцый.    ) + ( = )(    А вось і склад мужчыны: мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… мг… Імкненне мужчыны зразумець спаведніка мяжуе з жаданнем паглынуць яго знутры, каб запоўніць з’едзеным нішы ва ўласнай біяграфіі. Каханне мужчыны раз-пораз трапляе ў пасткі звілін, нібы п’яны еці, пасля чаго нахмураны розум сваёй вастрынёй абстрыгае пачуццё так, што яно ператвараецца ў котку пароды «сфінкс». Монстр размаўляе з гаспадаром, як папугай-плагіатар. Побач заклапочана скача маленькая бялявая дзяўчынка і на сваім тварыку рэабілітуе рысы нетрапнага бацькі, асвячае іх чымсьці такім аксіёматычна і ўсёпераможна знаёмым, што мая гартань мацнее і выцягваецца ў анёльскую трубу, яна становіцца воссю, за якую трымаецца раскручаная аўра. Родная сталасць спорна пасеяна на ўраджайным анфасіку рухомага пупка Зямлі. Гэтую прыгажосць немагчыма сказіць ніякімі пабочнымі рысамі. А наводдаль… Божа мой… Божа мой!.. Гэта ж яна!.. Яна самая!.. Выток усяго!.. Наводдаль да дуба прышчэплена крохкая галінка-маці ў падлеткавым палітончыку, які клапатліва аснашчаны футровым каўнерам з рухомых вавёрак дрэва. Жанчына з натрэніраванай мімікай замілавання і далонямі, схаванымі ў норы рукавоў, прымушае дуб рыпець і ўпускаць на снег метажолуды. Яе рэальна чырвонае мора вуснаў калыхаецца ў чаканні Адыходу маіх пацалункаў. Коп’я яе вейкаў абараняюць ад ярма (ига) марозу слёзы, каб яны не замярзалі ў парушынкі. А аб чым плачуць самі слёзы? Памятаю, як аднойчы пачуў сэрцабіцце каханай і паглядзеў ёй у вочы. На парозе стаяў Збавіцель… але… я… не… адчыніў… яму… душу… Цяпер адчыняю: мае пальцы слізгаюцца па тачпаду метакампутара, я капірую маці з дзіцём. (Капіраваць ва ўяўленні – значыць капіраваць тое, чаго не існуе ў рэальнасці, а таму заўжды ёсць надзея, што нейкая энная копія матэрыялізуецца і адухатварыцца). Капіраванне прайшло пас…

Печь наготы моей морским желе облеплена.
Стою, обсолен, сам собой перекрещённый.
За поперечную креста держаться велено
экстрим-вейкбордом. Центр тяжести смещённый
куда-то вверх. Пернатый катер без рычания
из сини взмыл в голубизну со мною-корнем.
В защитном ступоре счастливого отчаянья
я подобрал к смертельной скорости синоним
помилосердней.
Ого! Закончилось горючее разгона
точь-в-точь у точки столкновения с причалом,
с материком из пузырей, те махаона
пыльцой усыпаны, как скользота началом.
Ступаю бережно, но лопаются яйца,
что снесены святыми птицепоцелуями,
и запах выдохов с неуловимью зайца
меня уносит в давний двор, где, обалдуями,
мы с пацанами обнимались после гола
в пробел промежду двух деревьев в Новобелице,
и где взросление подталкивало к соло
во имя выкрашенной девицы-безделицы.
Смерть пузырей меня обрызгивает музыкой.
Я пританцовываю с рвением Давида,
а параллельно развиваю верность цуцыка,
визжащего в колёсных струнах инвалида,
что покатился с места лобного в загробное.
Окрестным светом пудрю дрожь аборигенную,
в первоначало превращается подобное.
Я инженерию осваиваю генную
в неборатории.
Плодится шорох распустившихся бутонов.
Как будто тысячи ушей так слышно слышат.
Идёт глобальное каждение с амвонов.
Цветы знакомыми запазухами пышут.
Меня сбивает златовласая отара,
на тёплых хвалях шерстяных несёт куда-то,
но узнаваемо невиданное парой
очей подспудных для венчального наряда
кругозора.
Вглубь подняла меня пушистая компания.
Сейчас я что-то вроде светового сока.
Теперь – невидимый, но рдею от внимания.
Отныне мир я созерцаю с боку Бога.
Мир… заражён… возможностями…
Деточки мои, не покидайте меня!

Капіраванне прайшло паспяхова. Цяпер мае любімыя ў JPEG-файле маёй памяці.

Сентябрь кается, и горький дождь в разгаре.
З бакоў абодвух верашчаць дачка і маці,
они под сводами стоят моих подмышек.
Цяпер будынак я для іх… але без даху…
Под волосами улыбается дед Петя.
Узнагародамі разгладжанае фота,
что было вырвано из рук у вора-вороха,
ў кішэні мозгу, сярод мрояў я хаваю.
Я: А наяву мы возвратимся друг ко другу?
Ведь у реальности хозяев слишком много.
ЯНА: Абавязкова мы асвоім дакрананні,
бо ў рэчаіснасці той ёсць і наша частка.               

2013