Как обрыдло мне быть тенью
твоего существованья.
Запасным аэродромом,
закисающим в простое,
Быть и тем, кто перетерпит
от любви все испытанья,
И тебя легко поднимет
на бескрайние просторы.
Как обрыдло мне быть вещью
в самой дальней из шкатулок,
Что берут без разрешенья
в час печали, в грустный час, -
Быть жилеткой утешенья
и платочком в дни прогулок,
Понимая очень ясно,
что прогнил любви каркас.
Нет уже прощаний, но
нет давно и расставаний.
Я - как звёздочка на небе,
как за печью паутина.
Приходя, уйдёшь легко,
погрузив меня в страданья.
Там в краях чужих в метели
ждёт тебя другой мужчина.
Всё надорвано давно:
но я знаю, вновь вернёшься,
И сквозь слёзы ночью снова
будешь нежна и тепла ты.
Скажешь: «Он обманщик…» - но
снова кровью поклянёшься,
Что сбегать уже не будешь и
залечишь боль утраты.
Ты сбежишь опять, родная.
А я стану настоящим.
Всё! Достиг уже я края.
Но мой ум и свет обрящет:
Я сожгу аэродром тот,
Не верну себя в тот ящик.
Но растоптанное сердце
не залечится, завянет.
оригинал стихотворения Дмитро Славича:
Як набридло мені бути тінню твого існування,
запасним аеропортом, що десь одиноко стоїть,
бути тим, хто знесе всі образи і муки кохання
і тебе віднесе у безмежну небесну блакить.
Як набридло мені бути річчю в далекій шухляді,
і потрібним лише, як наступить самотності час,
хто утішить тебе, витре сльози і тихо розрадить,
а в думках розуміє - давно похитнувся каркас.
Вже немає прощань, бо немає давно розставання,
мене мовби нема, ніби я у кутку павутина,
ти приходиш і йдеш, залишивши по собі страждання,
десь в далеких краях тебе знову чекає мужчина.
Все набридло мені, бо я знаю, що ти повернешся,
і крізь сльози в очах знову будеш розраду шукати,
скажеш - "він обдурив" і вже вкотре мені поклянешся,
що ніколи не будеш від мене нікуди втікати.
Та ти знову втечеш. Але знаєш, це навіть на краще.
Все! Набридло і край. Я нарешті стаю розумнішим.
Я спалю аеродром, не повернусь до тебе нізащо,
бо розтоптане серце уже не загоїться більше.
Папка 23 - стихотворение 110