В том городе, что сна совсем не знает,
Что выпивает темноту до дна,
Не спит поэт, и музу не ласкает -
Он топит грусть, взяв толику вина.
Как много в его рифмах композиций,
Судьба вела мелодию его.
А одинок - как только что родился -
Так, словно не знавал он никого.
А он сидел, как одинокий дуб,
И пил вино, хмелея понемногу -
Хрусталь с вином, его касаясь губ,
Светлей и чище расстилал дорогу.
А за окном - шум летнего дождя.
Слезами неба смыта пыль с аллеи.
В безлюдных, беззаботных площадях
Чудесные купались орхидеи.
Он на мгновенье посмотрел в окно…
И замер мир… И сердце громко билось.
Он думал - всё давно уже ушло…
Ах, неужели это совершилось?
Она бывала с ним, но - только в снах,
Он с нею постоянно там встречался.
В её прекрасных голубых глазах
Он видел мир - и им очаровался.
Закономерно, что мечтанья сбылись -
При настоящих чувствах жизнь всё может.
Он руки протянул: «А Вы мне снились»,
Она шепнула тихо: « Вы мне - тоже…»
Он жил во снах, и вот стал жизнью сон -
Вновь увлекли рифмованные дали,
Два сердца нежно бьются в унисон.
И места нет для грусти и печали.
оригинал стихотворения Дмитро Славича:
У місті, що ніколи не дрімає,
що випиває темряву до дна,
поет не спить і музи не шукає,
а топить смуток в келиху вина.
Багато чудернацьких композицій
зіграла доля струнами його.
безжально час залишив наодинці,
наче нікого поряд не було.
І він сидів, самотній, наче дуб,
і пив вино і захмілів неначе,
бо доторкнувшись склянкою до губ
він забував про всі свої невдачі.
А за вікном йшов теплий літній дощ,
сльозами з неба омива алеї
серед безлюдних, безтурботних площ
купалися чарівні орхідеї.
Він лиш на мить поглянув у вікно
і світ завмер,а серце гучно билось,
давно уже такого не було.
Невже вони усе ж таки зустрілись?
приходила вона до нього в снах,
він з нею там постійно зустрічався,
в її бездонних голубих очах
він бачив світ. Він в неї закохався.
Не дивно що ці двоє все ж зустрілись
кохання спражнє геть не знає меж
він підійшов, сказав "Ви мені снились",
вона відповіла "Ви мені теж".
Тепер усе життя неначе сон,
він хоче жити і творити далі,
коли два серця б’ються в унісон
немає місця смутку і печалі.
Папка 23 - стихотворение 104