Дарує море смагу золоту,
Та цим йому мене не приручити –
Давно закохана в природу ту,
Де випало по Божій Волі жити…
Не місто маю на увазі – ні!
Стежки шукаю до ставка чи річки…
З дитинства доля випала мені –
Зростати біля тихої водички…
Частіше обираю шлях собі
Туди, де квіти й трави запашні…
Як занудьгую у міській юрбі,
Втікаю в степ квітучий навесні…
А влітку він сухий, рудий, сумний,
Та і такий, понад усе, миліший…
Напрошується висновок простий:
Може, тому, що він мені рідніший?!
Сміх безтурботний… юність… по той бік…
Бурхливе море… - змінюються звички…
Душі неспокій… посивілий вік
Все тулиться до тихої водички…
02.08.13