«Не треба», - я кричала своїй доньці,
Благала та просила зупинитись!
І ладанку тримаючи в долоньці,
Щосили почала тоді молитись.
За що, скажи, ти доню, так зі мною?
З дитинства тебе пестила, любила.
Давай, скорее, выходи, я дверь закрою!
И чтобы впредь сюда дорогу ты забыла!
Постій, але ж це наша з батьком хата?
І дев’ять днів ще не пройшло як поховали.
И что? Да мне плевать, где будешь завтра!
Такие нынче времена, пойми, настали.
И хватит делать вид, как будто плачешь,
Достаточно! С вещами вон за двери!
В цю мить, мов серце вирвали гаряче…
Нема ні доньки, ні квартири, ні вечері.
___________________________________
В один лишь миг мы рушим чьи-то жизни,
І ніж жорстокості встромляємо у спину,
Все чувства в мире стали чем-то лишним,
Слова людські тепер із присмаком полину.
© Яна Солдатова