Осінньо…Волого…
Зігрію печаль у кав’ярні.
Вечірньо…
Здорожене місто уже горілиць.
Крайнебо свавільне
ізнов намагається марно
дощем загасити
розбурхані ватри зірниць.
Осіння оспалість…
Ховається втома безсила
в остиглому серці
і зріє мені на біду…
А вересень тихо бере
на розгойдані крила
плакучу негоду…
Не хочеться кави…Піду.
Під пахвами парку дрімає потомлений вітер,
і губляться зорі у гронах неонових літер…