Мама, к Вам я снова не приехал.
Может, наши вербы разлюбил.
Пишете: прислал я Вам орехов,
Да вот зубы к ним прислать забыл...
Не судите, если забываю
Переспелых вишен красоту.
Двадцать восемь лет я забиваю
Золотые гвозди в пустоту.
Говорят - хожу по краю бритвы
И на нём для публики стою.
Без меня - меня втянули в битву
И решают: пасть ли мне в бою.
К Вам моя дорога - камнем устлана,
Знаки, запрещающие путь...
А вокруг лишь терены да пустоши
И фальшивое "Счастливым будь".
Огород теперь сосед Вам пашет -
Всё покрыла густо лебеда.
Чуть не утонул я в море нашем,
а сорочку унесла вода...
Может, загляну к Вам летним громом
И навеки сделаюсь немым.
В жизни, как в игре на ипподроме:
На коне побудешь и под ним.
Жив был отчим - мир казался тёмным,
И ветра сгибали, как лозу.
Снился свет мне Ваших глаз бездонных,
И макал перо я в их слезу.
А когда метели завывали.
Совы гулко ухали во тьме,
Старенький наш дом, родные дали
Доброе тепло дарили мне.
В памяти, как в крыше есть прорехи.
Жесть на них белеет, как зима.
Вы в руке сжимаете орехи.
а зачем - не знаете сама.
-----------------------------------------------
Николай Холодный. Дорога к матери (украинский)
Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів...
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
золотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі бритви
для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
А до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре –
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода...
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло –
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо – не знаєте й сама.