Чом блукаєш, доленько, в світах?
Чом я маю жити на чужИні?
Працювати по чужих хатах,
Щоби хліба заробить родині?
Скільки літ не бачу я дітей...
Чоловік, від тУги розхворівся...
Наймитую у чужих людей...
Світ, немов, здурів, немов, сказився...
Діти виростають без тепла
І без материнської турботи...
Тай, для себе я: хіба жила?
Що зазнала я, окрім роботи?
Вже й життя моє до схилу йде...
Й, наче, не жила...а - відживала...
"Все - не вічно...все - колись мине," -
Лиш цією думкою втішалась...
Час спливає...день минає...ніч...
Скільки ж будем, доленько, блукати?
Тільки зараз не у тому річ,
А у тому: скільки ще конати?
Чом країна не встає з колін?
Люди всі, неначе, похворіли:
Їх принижують з усіх сторін,
А вони - осліпли й поніміли...
Україно-матінко, проснись!
Долю здобувати для дитини,
Щоби не прийшлося їй, колись,
Панові служити на чужИні...