Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
Ліна Костенко
В сад почерневший тихо выхожу,
ему теперь ни яблочка не снится.
На память осень оставляет шум –
танцующий, печально-шелковистый.
Так долго он смотрел в глаза мои,
знакомый с детства – старый сад осенний.
В круговороте многих лет и зим
не смерти ждал, всего лишь – обновленья.
И он спросил – ну что ж ты не пришла
Весной, во время моего цветенья?
А я сказала: ты же для меня
один всегда – и присно и вовеки.
И я пришла не стряхивать ренклод,
не прибыли искать на голых ветках.
Чужие ходят в час твоих щедрот,
а я пришла в час грусти беспросветной.
Пожалуй, это – все мои права.
Уже скрывалось солнце за холмами –
и сад шептал шершавыми губами
прощально-золотистые слова…