Обпалений бажаннями,
У схованках душі
Знайти спромігся зерна -
Зерна проросли.
А я? Що я? Лиш сивію потроху,
І посміхаюсь зопалу у вуса неiснуючі свої.
В засікАх пам'яті вбачати
Так хочеться мені відраду,
Поласувати спомин,
Як плитку чоколади…
Та марно - сивію і все,
Крокую вперто в гирло водоспаду.
Щоб розчинитись в піні,
Сивій як і я,
Відчути її лоскітне тремтіння -
Почути шепіт: "Я твоя…"
Й поринути навік
До неї в володіння.
І не бентежити вже розум ,
І не бадьорити сумління,
І не вважати себе кращим,
І не випробувать терпіння ...
Лиш зрідка - зноситись на хвилі
І бачити цей світ звисока,
І берег - чи не вийшла кароока
Свого коханого гукать.