«Повість временних літ»
Ця повість про давні, про давні літа.
Звідки з’явилась вся руська земля.
Хто, як заснував Київ град на горі?
Хто княжив тоді, в ті давні часи?
Ця книга веде нас в далекі віки.
Ця повість нащадкам временних літ.
Цю книгу писав у келії чернець.
Слава за працю йому і вінець.
Ця повість – початок історії всій.
Читайте цю повість діти мої:
Як князь Володимир послав тивунів,
Щоб знали, що хрещення буде Русі,
І як будувалася церква одна
На долі десятій його добра,
Як князь Ярослав на престолі посів,
Скільки добра він всім людям зробив.
Багато ще вміщує книга оця,
Яка прославляла Бога – творця.
Скінчує повість свою на сім слові,
Що Мономах посів на престолі.
Всюди життя вирувало навколо.
Ліс гомонів і луки, і поле.
В келії Печерській розігнувся чернець.
Нестор історію склав накінець.
(1112 р.)*
Княгиня Ольга
Славімо Ольгу на престолі –
Княгиню давньої Русі,
Її красу і розум, волю,
Її відвагу в ті часи.
Коли загинув любий Ігор,
Велика туга то була,
Проте помститися бажала
Її поранена душа.
І запалали хатні стріхи
Від білосніжних голубів.
Столиця деревлян горіла,
Це Іскоростень так горів.
Вона рішучою рукою
Князівством керувала всім,
І двадцять років панувала,
І час без бунтів був між тим.
Легендою це може стати,
Що першою вона була,
Княгиня Ольга – добра мати,
Свою державу підняла.
Її охрещення – не казка.
В майбутній заглянула час
І стежку до душі проклала,
Щоби онук зробив там шлях.
Ми славимо княгиню Ольгу,
Християнку першу на Русі,
Яка посіла на престолі
Великій Київській землі.
(945 – 969 рр.)*
Святослав
Встає перед очима давнина.
Десятий вік – ще друга половина.
На Київськім престолі – Святослав.
А були в ті часи жорстокі війни.
Це був юнак сміливий і простий,
І мав він серце щире, дуже вірне.
І бідну, гарну дівчину любив
І ця любов дула його єдина.
І хоч любов їм щастя не дала,
І хоч любов для них була коротка.
Вона їм сина, сина принесла,
Малушин син є княжич Володимир.
А Святослав у війнах час провів.
Його життя в походах гартувалось.
Він з воїнами хліб і сіль ділив,
І в цих походах слава здобувалась.
Він думав про майбутні ті часи,
Що Русь повинна сильна, дужа бути,
І Візантії крила підпалити,
Щоб мир і спокій на в країні мати.
То був хоробрий воїн, видатний
І мудрий, і досвідчений політик.
Його походи зміцнювали Русь,
Розширюючи всі її здобутки.
Хоч дуже мало в світі він прожив.
Так, він загинув тридцять літ від роду.
Але він сина, сина залишив.
Проклав свій шлях від заходу до сходу.
(969 – 975 рр.)*
Київська Русь
Київ є місто всієї Русі.
Так, з Києва Русь почалася рости.
Сила, краса його, честь і хвала
В десятому віці розквітла вона.
Князь Володимир у Києві сів.
І Князь Володимир усім володів.
І розгорнулась країна його
З Фінської затоки до моря Азов.
Від гирла Ками, до самих Карпат
Русь розгорнулась – держава така!
Ця величезна держава була
В добрих і чуйних, могутніх руках.
Він об’єднав всю країну свою
На вірі Христовій і зняв пилину.
Після о хрещення став він для всіх
Лагідним батьком, щедрим таким.
Тридцять п’ять років – біля керма.
Дванадцять синів вилітало з гнізда.
Нова доба почалась у житті
Розквіт освіти, культури, зв’язки.
Так незрівнянна ця постать встає.
Святий Володимир – Великий він є.
Це символ для нас і для наших дітей,
Хрест Володимира в душах людей.
(980 – 1015 рр.)*
Ярослав Мудрий
Ярославе, Ярославе!
Син від батька не відстав.
Володимир зорав поле,
Ярослав засіяв сам.
Час князівства Ярослава
Золотим для нас встає.
Розквітає вся держава,
Храми, церкви – все росте.
Золотий це вік країни.
Золотий в науці вік.
І будуються собори,
Ці собори на віки.
Ярослава звали Мудрим.
Мудрим, лагідним він був.
І книжки, як ліпші друзі,
Були завжди з ним в житті.
Першим він створив закони,
По яким народ весь жив.
Златоверхими церквами
Прикрашав він Київ свій.
І Свята Софія встала,
Струнко вгору піднялась
І при ній він закладає
Скарб великий – це для нас.
Так, пише книги Ярослав,
Мудрі пише він думки.
Книги – мовби річки повні,
Що напоюють світи.
(1019 – 1054 рр.)*
Володимир Мономах
Від батька до онука влада прийшла,
Щоб засіяв Київ град між держав.
При ньому держава згадала часи,
Як панували великі сини.
І знову зійшла над горами зоря,
Коли до Мономаха влада прийшла.
Хоч правив недовго, дванадцять літ,
Пам'ять про нього зосталась на вік.
Найкращі прикмети він мав при собі,
Щоб володіти державою всій.
І «сидячі в санях», збираючись в путь
Нащадкам своїм розказував суть.
Ця пам’ятка щира і в наші часи.
Довго, ще буде вона всім служить.
І каже він дітям останні слова:
«Послухайте діти свого отця:
По-перше, убогих не можна забути.
Завжди на поміч старайтесь прибути.
Шануйте старих, мовби своїх батьків,
А молодих – мов сестер і братів.
Не треба когось ганьбити в розмові.
Вчиться прощати більше другого.
В домі своїм не лінуйтесь ніколи.
Лінощі горе – мати дурному.
Хай не застане вас сонце у ліжку.
Сонце в дорозі зустрінете швидко.
Кого зустрінеш, того привітаєш,
Добрим словом його проводжаєш.
Остерігайтесь і пияцтва, облуди.
Від того душу, тіло загубиш.
Куди б не вертали шляхами у світ
Свою Батьківщину Ви захистіть.
Не осудіть мене діти за Слово.
Не хвалю ні себе, ні другого.
А тільки хвалю я Бога одного,
Що дав життя, щоб служили Йому».
Отак Мономах нам усім заповів.
Це було давно, майже, тисячу літ.
Ще тисяча років мабуть пройде,
Але правдива історія вічно живе.
(1113 – 1125 рр.)*
1998 р.**
* Роки князівства на престолі Київської Русі
** Рік написання «Київської Русі»