В мовчанні крихти почуття зберу
І згадкою про тебе поцілую.
Почувши десь мелодію стару,
Збагну, що лиш тебе одну ціную.
Твоя усмішка світиться в очах.
Слова твої сплелися воєдино,
А голос твій, пройшовши крізь печаль,
До серця стомленого лине.
Яка у тобі схована перлина,
Чи, може, ти поцупила зорю?
І де твої нестримні білі крила,
В яких латала ти в коханні і жалю?
Така незвична надзвичайна врода,
Така краса гомерівських богинь
Тече в тобі, немов карпатські води,
Даруючи натхнення навкруги.
Чому ти вся віддалася любові?
Чому тепер сидиш насамоті,
Тримаючи над свічкою долоні,
Немов фетіль над вогником життів?
Та все ж пробач мене за всі плітки,
За немовчання у ранковій тиші.
За те, що вплів тебе у ці рядки
Своїх неподоланих віршів.
Пробач мене за всі мої "але",
І не тримай, прошу, не них образи.
Я виміняв кохання на стилет.
Й забув, що ти була одразу.
Тепер частіш я дивлюся у небо.
Виглядую з-за обрію, молюсь,
Аби хоч раз поглянути на тебе.
А доти в море вишнєє дивлюсь...
Пробач за всі невчаснії втручання.
Пробач за тишу з присмаком мовчання.
24.07.2013