Напотешились, будет... Довольно молиться кумирам... –
Князь не шутит, но, видимо, гнев бережёт до поры,
И, возвысясь над капищем, перед собравшимся миром,
Он глядит, как талдычат – во славу его – топоры.
И вот-вот брызнет кровь из-под щеп, и в смятенье великом
Ближе к пагубной круче отходит народ налегке,
И кондовый Перун, усмехаясь иссеченным ликом,
Закрывает глаза и безмолвно плывет по реке.
Берег ропщет, ждёт чуда, толпится, и как для погони
Восходящее солнышко в воду глядит из-за спин,
И дитя прижимается к матери, фыркают кони,
И языческий оберег рвет на себе славянин.
Прощання
Навтішалися, годі... Вже досить молитись кумирам.
Нині князь розганяє важку і безрадісну тьму.
І, над капищем звівшись, перед розтривоженим миром,
Спогляда, як сокири вистукують славу йому.
І ось-ось бризне кров із-під трісок... В сум'ятті великім
Ближче й ближче до кручі підходять людей табунці.
І ядерний Перун, посміхаючись січеним ликом,
Очі кволо заплющує й мовчки пливе по ріці.
Берег ремствує, дива жде, товпиться, тут, на осонні,
Сонце вищає й дивиться в воду з-за спин,
Дитинча припадає до матері, форкають коні,
Обереги язичницькі рве на собі слов'янин.
Переклав Станіслав Реп'ях