Жовте листя в повітрі кружляє,
Над водою схилилась верба:
Ой, немає кохання, немає,
Залишилась самотня журба.
Що ж ти, вербонько, подруга мила
Розпустила русяву косу
Наче килимом, листячком вкрила
На світанку блакитну росу.
Ти сумуєш за літом барвистим,
Що прийшли восени холода,
І твоє оксамитове листя
Понесла течією вода.
Не сумуй, не журись, моя люба,
Все минеться, немов увісні.
Так, навіщо ж ця гіркая туга?
Знов прокинешся ти навесні.
Будеш зранку купатися в росах
І стоять молода, запашна...
А моє посивіле волосся
Не відновить ніяка весна.