Старий сидів,
так схожий на святого,
немов зійшов з ікони – і застиг.
І листя, ніби купу викупного,
складав смиренно
парк йому до ніг.
Негода краплі кидала
на руки,
гінке гілля
гойдала навмання –
сама гірка
поезія розпуки
у сірім світлі гаснучого дня.
А він, разюче схожий
на святого,
застиг, як знятий
з вічного хреста,
і мовчкома блукали
біля нього
ворони, вітер, дощ і самота…