Переводы стихов и басен на северский язык

Павел Безъязычный
 
   
        Содержание.

1.   Иван  Петрович  Котляревский.
              Энейида  (строфа  1 – 26).             
              Наталка-палтавка.
              Папад  вышняю.

2.   Тарас  Григорьевич  Шевченко.
              «Рявел  та  гул  Дняпро  шырокай…»
              Думка.
              «Ветяр  з  гаям  размавляя…»
              Таполя  (адрывак).
              «Думы,  думы,  майи  думы…»
              Сон  (адрывак).
              Запавет.

3.   Леонид  Иванович  Глебов.
              Ахремава  свита.
              Вядметь.
              Вяснянка.
              Вовк  та  Ягня.
              Гадюка  та  Ягня.
              Грамада.
              Думка.
              Зязюля  та  Певинь.
              Зимовая  песинька.
              Тьвяткавоя  виселля.
              Тьвяты.
              Коник.
              Лиска.
              Мельник.
              Мыша  та  Пасюк.
              Песьня.
              Саломяннай  дед.
              Синица.
              Журба.
              Мулёванай  стовп.
              Цуцык.
              Шалястуны.
              Щюка.

4.   Константин  Васильевич  Вереницын.
              Тарас  на  Парнася.

5.   Максим  Адамович  Богданович.
             Варона  та  Чиж.
             Агата.
             Слуцкайи  ткахи.    
             «Давно  вжа  телам  я  хварею…»
             «Утак  тяпло  удень  було…»
             «Як  Василь  у  паходя  канав…»
             «Пат  тьвятами  у  полю  магила…»
             «Теминь…»
             Вадяник.
             «Чюяш  гук?..»
             Старасть.
             Край  жа  мой  роднай!

6.   Александр  Сергеевич  Пушкин.         
            Няня.
            «Я  пабул  сирёд  данцов…»   

7. Михаил  Юрьевич  Лермонтов.
            «Плыве  самотная  вятрила…»
            «На  повначя  дикай…»
            «Крыютца  вяршыны…»
            «Хмарки  у  Бога…»
            «На  шляху – ня  стренитца  някога…»
            «Пращяй,  нямытая  Расия…»

8. Александр  Александрович  Блок.
            Багновайи  чяртянятки.
            Багновай  попик.
            «Спалюби  вякавечьнасть  тванин…»
            Вербачьки.
            «Яна  прийшла  з  заходу…»
            Расия.
            
9. Сергей  Александрович  Есенин.
      «Выткалась  на  возяря…»
      «Прахадили  убогия…»
      «Ночька   тьмяная…»
      «Белая  бярёза…»
      У  хатя.
      «Загаревси  вечяр…»
      «Заглушыла  засуха  засевки…»
      «Чярёмуха  душыстая…»
      «Йдеся  галося  лясун  на  саву...»
















Иван  Петрович  Котляревский.

        Энейида 
   (строфа  1 – 26).

Эней  бул  парабак  маторнай
Та  й  хлопяц – хать  куды,  прастой,
А  на  лихоя  бул  праворнай,
Дак  ня  глидись,  шо  халастой.
Як  греки,  запалившы  Трою,
З  яе - скирду  зрабили  гною,
Узявшы  дрюк,  ён  тягу  дав;
Сабравшы  кой-яких  траянцав
Абсмолиных,  та  галадранцав,
Ад  грекав - толькя  замялькав!

Чявны  ён,  хутка  парабившы
На  синя  моря  паспускал,
Траянцав  полна  насадившы,
Та  й  свет  за  вочи  пачюхрал!
Та  вось,  Юнона,  сучьчя  дочка,
Раскуткудакалась,  як  квочька,
Энея  ня  любила – жах;
Давно  яна  ужо  хатела,
Шоб  аж  душа  з  яго  злятела,
А  даля - й  дух  яго  ня  пах!

Эней  бул  тяшка  ня  па  серцу
Юноня – скрозь  яе  гнявил:
Ией  ён  здался  горшым  перца,
Няйде  Юнону  ня  прасил,
Та  вось - ией  ня  палюбивси,
Шо,  бачь,  у  Тройи  ён  врадивси,
Вянеру - мамай  называл,
Та  й  шо  яго  пакойнай  дятькя,
Парис,  Приамава  дитятка,
Путёвачку  Вянеря  дал!

Пабачила  Юнона  з  неба,
Шо  рать  Энея  на  чявнах,
Уто  шапнула  сука  Геба…
Юнону  здел  вяликай  жах!
Жане  з  гринджолами  андычьку - 
Схавала  пат  кибалку  мычьку,
Шоб  захавалася  каса,
Бяре  найкращяю  гарелку
Та  хлеба  с  сольлю  на  тарелку,
Та  й  да  Эола – як  аса:

 «Здаровым  будь,  Эоля,  сватя!
Та  як  жывеш,  та  пачювайиш? -
Сказала  у  яго  у  хатя
Юнона. – Чи  гастей  чякайиш?..»
Паставила  тарелку  с  хлебам,
Тады  гарелку  пиряд  дедам,
Сама  жа  села  на  аслон.
«Будь  добрай,  справа  утакая:
Энею  тямы  ня  хватая -
Зарас  плыве  па  морю  ён!

Звычяйна,  негадь  утакая
Багата  лиха  ён  принёс;
Па  свету  як  ище  сигая -
Чяйихась  ён  павыльля  слёз!
Яму  жани  нящястя  злэя,
Шоб  люди  скрозь  узбочь  Энея
Асклизли,  й  заванявси  сам...
Табе  я  девку  маладую -
Нявож  на  грубя  намулюю -
Звычяйна,  за  уцэ  аддам»!

"Утут  ба  девка  пригадилась,
Дак  толькя,  кат  яго  бяри,
Вятры  украй  параспустились,
Хать  ничяго  ня  зараби:
Барей  нядуж,  ляжыть  с  пахмелля,
А  Нот  паехал  на  вяселля,
Зяхвир  жа,  старай  абалдуй,
Из  девками  зажанихавси,
А  Евр  у  наймыты  найнявси, -
Уто  сиди,  та  й  памяркуй! 

Та  вось,  табе  я  абящяюсь
Энею  шалабана  дать,
Я  хутка,  мыттю  пастараюсь,
Энея  у  багно  загнать!
Пращяй  жа!  Шпарка  забирайси,
Гамонка  е,  ня  забувайси!
Ня  пару  з  рота,  як  мужык!
Як  збрешаш,  можаш  надарватца,
Да  ласки – та  й  ня  принажатца,
Тады  ускрозь  адержыш  пшык»!

Эол,  заставшысь  на  гародя,
Вятры  пакликав  да  двара,
Вялел  паганай  буть  пагодя…
На  морю  вырасла  гара!
Яно  зараз  запузырилась,
Вадою,  нешта  ключь,  забилась:
В  Энея  развязавси  пуп,
Эней  зарюмав,  напужавси,
Раскугаливси,  абадравси,
На  темью  наскрамадил  струп!

Лихия  ветры  раздмухались,
А  море - з  горя  аж  ряве,
Слязьми  траянцы  абливались -
А  йих  Эней  ище  жыве -
Усе  чявны  парасчюхрала,
Багата  войска  запрапала,
Тады  набрались  кучи  лих!
Эней  ряве,  шо: «Я  Няптуну
Грашэй  капу  у  руку  всуну,
Абы  на  морю  шторм  затих»!

Няптун  жа,  звесна,  ня  авечька - 
Пачюл  Энеяв  галасок;
Зарас  шатнулси  из  запечька,
Уця  капа – яму  кусок!..
Та  й  хутка  ён  сядлая  рака,
Узлез  на  ёга,  як  бурлака,
Та  й  пертца  з  моря,  як  карась!
Ён  на  вятры  затупал  грозна:
«Чяго  гудитя  вы  нягодна?
Да  моря  вам  таперя  зась!»

Вятры  нягайна  схамянулись,
Зараз  упёрли  да  нары;
У  лес,  як  ляхи,  шуганулись,
Або  ад  ёжыка – тхары.
Няптун  зараз  узяв  мятёлку -
Падмёл  ён  моря,  як  святёлку,
Та  й  сонца  глянула  на  свет.
Эней  тады - як  нарадивси,
Та  й  пять  разов  пяряхрястивси,
Звялел  усем  варить  абет!

Паклали  геть  на  банки  вёслы,
Тады  дастали,  шо  було -
Хать  йидяньнё  ня  бавя  ноздри -
Усё,  ад  голада,  пайшло: 
Ускрозь  вареники  лыгали,
Лямешку  с  куляшом  кавтали
Та  й  брагу  кухликам  тягли;
Тады  й  гарелачьку  сярбали, -
Насилу  сперва  павставали,
А  апасля – й  храпеть  лягли!

Вянера  никали  ня  плачя -
Пруткая,  кат  яе  бяри -
Змагла  убачить,  як  аддячил
Эол  сынку,  няяк  свайи;
Умылася,  причяпурилась,
Як  у  няделю,  нарядилась,
Дак  хать  да  дутки,  шоп  скакать!
Напьяла  чепик  гризятовай,
Кунтуш  из  вусами  люстровай -
Пайшла  да  Зевса  паказать.
      
А  Зевс  тады  сярбал  сивуху
Та  асялеткай  заядал,
Кавтнувшы  сёмую  асьмуху,
Падонки  с  кварты  выливал.
Прийшла  Вянера,  та  скрывилась,
Запричитала,  захадилась,
Схапилась  хлипать  пиряд  йим:
«За  шо  жа  дяка,  милай  тятя,
Дли  сына - утакая  плата?
Из  йим - як  з  битикам  свайим!

Куды  яму  ужа  да  Риму?
Хиба  сканая  у  раве!
Чи  вазвярнувси  хан  да  Крыму,
Чи  сычь  жанивси  на  саве?
Хиба  ута  ужа  Юнона,
Чи  й  ня  схапила  макагона,
Чи  й  чмель  у  вуся  ня  засел?
Чяго  б  яна  утак  бясилась,
Та  й  выказюливатца  билась,
Ну  нешта  ты  усё  звялел?"

Юпитяр - як  дапил  ис  купка,
Пагладил  свой  плюгавай  чюп:
«Ох,  дочя,  ты  мая  галупка!
Я  в  правдя  правяднай,  як  дуб!
Эней  вязе  мицноя  царства
Та  й  завяде  узгодам  панства:
Та  вдалай  будя  ён  панок!
Усех   на  панщину  пагоня,
Та  й  дятлахов  ён  паразводя,
Усем  йим  будя  ватажок!   

Заедя   да  Дидоны  в  гости,
Зачьне  утам  бинкятавать,
Яе  палюбитца  ён  мосця,
Та  будя  бясинят  пущять.
Уто  ш  - хадись,  та  ня  журися,
Та  й  пагавей,  та  памалися,
Усё  путём,  як  я  сказал!
Вянера  ниска  пакланилась,
Тады  з  радитялям  прастилась,
А  ён  яе  пацалавал!

Эней  прачюхавси,  праспавси
Та  й  галадранцав  пазбирал,
Зусем  забравси,  паскладавси,
Дак  толькя  й  видна - пачюхрал.
Плыве-плыве,  шо  аж  абрыдла,
Та  й  моря  геть  яму  агидла,
Утак,  шо  кашу  ледва  ел:
«Кали  б, - ён  кажа, - вмёр  у  Тройи,
Уцэ  б  ня  пил  барды  утойи,
Зусем  утак  ба  ня  чюмел»!

Тады,  да  беряга  приставшы
С  траянствам  голяньким  свайим,
С  чявнов  на  берях  пастававшы,
Аткутал  харчь  астанний  йим.
Зарас  чягося  папаели,
Шоб  на  шляху  ня  аслабели,
Усе  пайшли,  куды  папал!
Эней  па  бирязя  хитавси,
Та  й  сам  ня  знал,  чяго  тынявси,
Дак  вось - у  горат  причвалал!

Жыла  у  горадя  Дидона,
А  горад  звавси – Кархваген,
Жыттё  яе – як  на  далоня,               
Имъён – хать  вешай  да  кален:
Трудяга,  дужа  чяпурная,
Баская,  оддыху  ня  зная,
На  лиха - толькя  удава.
Тады  па  гораду  гуляла,
Кали  траянцав  сустрявала,
Яна  йим  мовила  слава:

«Аткыль,  хлапята,  вы  павзетя?
Иде  забрались  галяки?
Чи  рыбу  з-за  маря  вязетя?         
Чи,  можа,  з  Дону  бурлаки?
Чи  вораг  вас  сюды  направил?
Та  й  хто  да  горада  причялил?
Уто  ватага  забияк!»
Траянцы  шось  забалбатали,
Дидоня  гэть  у  ноги  впали,
А  вставшы,  мовили  утак:

«Усе  мы,  бачь,  нарот  хрящёнай
Хитайимси  бяс  талану,
А  хто  у  Троя  спараждёнай,
На  йих  Эней  пустил  ману.
Нам  греки  дали  прачюхана,
Та  й  самаго  Энея-пана
У  шыю  выгнали  аттыль,
Звялел  ён  нам  пакинуть  Трою,
Умовил  плавать  ис  сабою,
Таперя  ведаяш,  аткыль!

Памилуй,  пани  маладая!
Ня  дай  загибнуть  галавам,
Няхай  адёжа  ня  пужая -
Эней  спасиба  скажа  сам!
Чи  бачиш,  як  мы  абадрались!
Аж   лапатни - й  уте  парвались,
Ахляли,  бутцам  пёс  у  дош!
Дак  кажухи  мы  пагубили,
Та  й  з  голаду  щяночя  выли.
Чяго  стярпеть  нам  давялось!»

Дидона  шось  забалбатала
Та  й  толькя  з  сваяго  лица
Платочкам  слёзы  аптирала:
«Кали  п, - сказала, - малатца
Энея  вашага  спаймала,
Тады  п  спявала  й  жартавала,
Тады  б  було  вяселля  й  нам!»
Утут – Эней,  ну  нешта  з  неба:
«А  я  утут,  ак  дужа  треба!
Дидоня  кланяюся  сам»!

Тады,  з  Дидонаю  абнявшысь,
Пацалавалися  усмак;
Уто  ж,  за  ручяньки  узявшысь -
Та  гаманеть  утак  та  сяк!
Дидона  кличя  да  гасподы
Тиряз  хисткия  пяряходы.
Ввайшли  у  хату - та  й  на  дол!
Спачятку  цмулили  сивуху
Та  ели  с  канапель  макуху,
Пакыль  пакликали  за  стол…

    Наталка-палтавка.

Ой,  я  тайичька  палтавка,
А  завуть  мяне  Наталка:
З  добрым  серцам  та  прастая,
Та  й  зусем  ня  залатая!

               Парапки  за  мною  вьютца,
Миш  сабою  чяста  бьютца,
Та  Пятра  люблю  я  дужа,
А  да  иншых – та  й  байдужа!

А  сябрички  скрось  пустують
Та  й  з  усякими  жартують,
Бяс  Пятра – усё  сумую,
Нават  спевав  я  ня  чюю!

А  зараз - радею  дужа!
За  Пятра  аддам  я  душу.
Я  Пятра  люблю  душэю,
Ён – улада  над  иею!

Треба  щястю  усмяхатца,
Та  й  слязину  асушыть;
Хватя  лиха  нам  страхатца,
Чи  зусем  у  лиху  жыть?

Хай  паганыя  благають
Та  й  у  хатах  замавкають; 
А  палтавцы  скрось  скакають,
Ня  на  злэ  камусь  гуляють.

Як  захочяш  буть  щясливым -
Дак  на  Бога  пакладайси;
Будь  усюду  шанавливым
Та  й  на  бедных  аглядайси!

    Папад  вышняю.

Папад  вышняю,  пат  чярешняю
Гулял  старай  з  маладою,  нешта  з  ягадаю.
Та  й  прасилася,  та  й  малилася:
«Пусти  мяне,  старай  деда,  на  вулицу  пагулять!»
               
«Дак  я  сам  ня  пайду,
Та  й  табе  ня  пущю:
Хочиш  ты  мяне,  старога
Та  й  пакинуть  на  бяду!

Ой,  ня  кидай  ты  мяне,  ты  мая  галубачька,               
Куплю  табе  хатку,
Ище  й  сена  жатку,
Та  й  ставок,
Та  й  млинок,
Та  й  вышнёвай  садок»!

«Ой,  ня  хочю  хатки,
Аня  сена  жатки,
Ня  ставка,
Ня  млинка,
Ня  вышнёвага  сатка!

Ой  ты,  старай  дядуга,
Изагнувси,  як  дуга,
А  я,  маладенькая,
Пагулять  раденькая»!







  Тарас  Григорьевич  Шевченко.

          *     *     *
Рявел  та  гул  Дняпро  шырокай.
Сярдитай  ветяр  завывал,
Аж  вербы  ён  хилил  избоку,
Гарами  хвили  надымал!

А  месяц  на  уту  чясину
Ис  хмары  кой-дя  выглидал,
Як  човян,  ён  напалавину,
Чи  вырынал,  чи  утапал!

Пакыля  й  певни  ня  спявали,
Та  нейдя  хтось  ня  гаманел,
Сычи  у  леся  скрозь  гукали,
Та  ясянь  кой-кали  скрыпел!

Утакою
Дужа  злою
Млоснаю  дабою.
Кала  гаю,
Шо  буяя
Пряма  над  вадою –
Калыхая,
Зялянея
Кала  хаты,  скраю,
Кала  гаю,
Шо  тямнея - 
Белая  блукая!
Можа,  выйшла  русалачька
Матярь  пашукать,
Чи  чякая  казачянька,
Шоб  заласкатать?
Ня  русалачька  блукая -
Девка  тиха  ходя,
Дак  яна  й  сама  ня  зная,
Шо  дли  гаю  робя!
Вось,  варошка  парабила,
Шоб  нуда  ня  брала,
Шоб,  як  ходя  апавночя, 
Спала  й  выглидала
Казачинька  маладога, 
Шо  яе  пакинул,
Абицявси  вазвярнутца –
Майбыть,  деся  згинул!
Ня  китайкаю  пакрылись 
Казаченьки  вочи,
Ня  расили  бела  личька
Слёзаньки  дявочьчи:
Воран  выйнял  яго  вочи 
На  чюжому  полю,
Ну,  а  тела
Звери  зъели, -
Утакая  доля! 
Марна  девка  кажын  вечяр
               С  хаты  выглидая.
Ня  вярнетца  чярнабровай, 
Та  й  ня  привятая,
Ня  развяжа  яе  косу,   
               Хустку  ня  завяжа,
Ня  на  кровать – у  магилу 
Сиратою  ляжа!

Уцэ  яе  доля…  О,  божэ  мой  милай!
За  шо  ты  гнабиш  маладую  уту?
Нявош,  шо  так  щира  яна  палюбила
Казацкайи  вочи?..  Прасти  сирату!

     Думка.

Речька  плыня  аж  да  моря -
Та  й  ня  вытякая.
А  казак  шукая  долю -
А  яе  нимая!

Йидя  хлопяц  свет  за  вочи -
Йидя  аж  за  моря!
Грая  серца  маладоя,
А  тады  гамоня:

"Ты  куды  уцэ  пайидиш, 
На  каго  спакинул,
Батькю,  мамку  старинькаю,
Милаю  дявчину?

Злой  народ  на  чюжяниця -
Тяшка  чясам  будя!
Не  с  кям  будя  пабалакать -
Гаманить  ни  любють!

На  утом  сидить  ён  боця -
Грая  синя  моря.
Тольки  доля  ня  сустрелась,
А  сустрелась  горя!

Журавли  лятять  дадому
Высака  ключями,
А  шляхов  нимая  битых -
Геть  пат  тярянами!

         *     *     *

Ветяр  з  гаям  размавляя,
Шэпчя  з  асакою,
Гоня  човян  па  Дунаю
Разам  из  вадою.

Чёвян - трохи  шо  ня  повян -
Нехта  ня  спыняя,
А  каму  спынять - рыбалки
Бутцам  та  й  нямая!

Чёвян  сплыл  у  синя  моря -
А  яно  заграла,
А  пайгрались  горы-хвили -
Скапак  ня  засталась!

Шлях  нядовгай - як  у  чёвна
Да  синяга  моря,
Сирате - на  чюжаницу,
А  тады - да  горя.

Марна  гарна  ня  гляделси -
Заблукал,  казачя!
Шо,  як  люди приласкають -
Доляю  аддячя!

А  як  мима  паглидятца -
Сирата  заплачя,
А  куды  яна  паделась -
Дак  нихто  й  ня  бачя!

       Таполя
     (адрывак).

Па  дубровя  ветяр  вея,
А  тады - па  полю,
Дли  дароги  гне  таполю
Да  самога  долу.

Стан  высокай,  лист  шырокай,
Марна  зялянея?
А  усюду,  нешта  моря -
Степ  ускрось  синея!

А  чюмак,  як  паглядитца -
Голаву  пахиля,
У  дуду  чябан  заграя -
Сядя  на  магиля.

Як  уздрея - серца  ныя:
Былка  ня  глядитца!
А  таполя,  сиратина -
Геть  на  чюжаниця!

          *     *     *

Думы,  думы,  майи  думы 
Лиха  ж  имне  з  вами!
Шо  капитца  на  паперя
Сумными  рядами?

Шо  ж  вас  ветяр  ня  развеял
Степам,  як  пылину?
Шо  ж  вас  лиха  ня  приспала
Як  сваю  дятину? 

            Сон
        (адрывак).

Лятим.  Глядюся - аш  свитая,
Край  неба  палая,
Салавей  у  тёмнам  гаю 
Сонца  сустрявая!

Ветяр  тиха  павявая,
Степ  та  поля - мреють,
Меж  ярами  нат  ставками
Вербы  зялянеють.

Вышни  рясна  пахилились,
Явары  паволя
Скрось  пастали,  як  старожа,
Та  й  гамонють  с  полям.

А  радимая  старонка
Сполняна  красою,
Та  й  застанитца  вмыватца
Дробнаю  расою.

Спаканвек  ией  вмыватца -
Сонца  сустрявая!
Дак  няма  утут  пачину
Та  й  канта  нямая!

Чясам  нехта  й  ня  дадбая,
Боля  й  ня  разбуря -
А  душа  чягось  благая,               
Шо  изнов  сумуя!
               
Шо  вдалася  утакая -
Знов  ты  марна  плачиш?               
Та  й  чяго табе  скартела? 
Ты  хиба  ни  бачиш,

Хиба  ты ни  чюйиш  лютскога  плачю?
Так  вось,  паглядися,  а  я  палячю
Далёка,  высока - за  синия  хмары;
Нямая  там  ласки,  нямая  там  кары,
Там  смеху  лютского  та  плачю  ня  чють!
Спрядвеку  згадайиш,
               Шо  ты  спакидайиш -
Астаннюю  свиту  с  калеки  скидають:
С  калеки  дяруть – бутцам  не  в  шо  абуть
Княжат  нядарослых,  а  вось - распинають
Вдаву  за  падушная,  сына  грябуть -
Ядинага  сына,  спряд  лиха - дятину,
Ядинаю  былку -  в  вайска  аддають,
Дак  бутцам  йих  трохи! А  даля  пат  тынам -
Апухла  дятина,
Галодная  мре,
А  мать - пашаницу  на  панщиня  жне! 

             Запавет.

Як  памру – дак  пахавайтя  мяне  у  магиля,
Прамиш  степу  пахавайтя,  на  Вкрайиня  милай.
Шоб  Дняпро  шыракаполай,  та  паля,  та  кручи               
Убачялись; та  чювалась, як  ряве  рявучяй! 

Як  паплыня  з  Украйины
У  синяя  моря
               З  юшкай  вораг,  утады  я
Старану  та  горы
Геть  спакину
Та  й  паплыну
Да  самога  бога -
Памалитца…   да  утога
Я  ня  знаю  бога!

Пахавайтя  та  вставайтя,  путы  распрянитя,
Та  й  варожай  злой  рудою  волю  акрапитя!
У  радиня  ниахватнай,  у  радиня  новай,
Ня  забутьтя,  спамянитя – добрым,  тихим  словам!













               

  Леонид  Иванович  Глебов.

      Ахремава  свита.

Вось  у  Ахрема – чюда-свита,
Дак  гарна  жа  яна  й  пашыта:
Иззаду  вусики  с  чярвонага  сукна;
На  ковняря – мярежка  та,  шо  на! - 
Хать  на  чяло  надеть!
Дурной  Ахрем  ня  вмел  яе  глядеть,
Тигал,  кали  й  ня  слет  тигать.
Кались  пачяв  ён  свиту  напрянать –
А  бачя – рукава  зусем  прадрались.
Тады  Ахрем,  шоп  люди  ня  смиялись,
Наладивси  яе  латать.
Иде  ш  суконца  ба  узять?
Ахрем  утут  глядитца  вышэй:
“Знайдем! – ён  кажа  сам  сабе, -
Рукава  трохи  абчякрыжу –
Патроху  памажу  журбе”!
Зрабить  па  новаму  схател,
Та  й  свиту  ён  изнов  надел.
Та  й  гарна  скрозь  яму  здаетца,
Малыя  рукава – дак  холаду  й  ня  чють!
Та  вось:  куды  ён  ня  паткнетца –
Ускрозь  ад  рёгату  аш  пузы  рвуть!
Рассердилси  Ахрем,  шо  скрозь  утак  глузують.
“Чякайтя  ш, - кажа  наш  дивак,
Зраблю  таперичя  утак...
Дурныя  хай  сабе  пустують   
У  йих,  видать,  жуки  у  галаве...
Дак  увазьмем  рукавца  й  панавей,
Чи  треба  скрозь  вума  багата?»       
В  Ахрема  жа – вума  палата!      
Сукна  тады  с  лихвой  узял -
Падрезал  полы  ён  нямала, -
Шоп  на  рукава  даставала, -
Пакройил,  та  й  папришывал –
Узнов,  рукава – як  рукава;
Та  й  ходя  скрозь  Ахрем,  ну  нешта  як  праява,               
Та  й  думая:  “Якой  я  маладец,
Та  й  свита  гарнянька  пашыта!”
Дурной-дурной:  тады  зрабилась  свита,
Ну  нешта - шо  у  немца  каптанец.

Утак  з  утем  дабой  бувая,
Хто  чёрти-де  дабро  свае  дивая, -
Тады  як  кинитца,  та  й  крутя  ён  усяк,
Ну  нешта  варыбей  у  ситя...
Глядисси  згодам – ходя  нибарак
В  Ахремавай  кароткай  свитя! 

      Вядметь.

У  тьмянам  леся,  за  гарами,
Забрались,  як  у  двор:
Вавки  та  лиски  с  хаврахами,
Зайцы,  шкадливай  тхор.
Ище  каго  там  ня  бувала,
Шо  йдесь  у  леся  панавала.
Та  й  пасяка  була  у  йих…
Няхай  жа  люди  ня  гардують,
Шо  лиш  яни  усё  мудрують
У  хутарах  свайих!
Грамада  радитца  пристала –
Каму  жа  пасячьникам  буть?
Дак  хутка  лиска  загадала:
Вядмедика  гукнуть!
Загаманили - никаму
Утак  ня  лычя,  як  яму.
Ня  толькя  вумнай – дурянь  зная,
Раскажа  ён  на  цельнай  свет,
Шо  скрозь  Вядметь - мядок  тигая, -
Куды  табе!  Та  й  ня  кажы, -
Сабе  ты  кращя  стяряжы!
Пачяв  Вядметь  хазяйнавать,
На  пасиця  парядкавать:
Дак  кажын  день  ён  мет  тигал,
Та  у  мярлозя  й  захавал!
Дазнались,  прядать  да  яго –
Нямая  мёду,  ничяго…
Дак  Вядмядя  на  сут  тягли:
Прагнать  зладея  уцяго!
Ище  й  наказам  памагли:
Закутать  бесавага  сына
Зараз  на  зиму  у  мярлозя!
Лихая  выпала  гадина –
Ня  выйдя  ён  на  волю  дося!
Та  й  марна,  скрозь  яму  байдужа,
Ляжыть  та  ласуя  мятком:
«С  табою, - кажа, - милый  дружа,
Удвох  нам  толькя  й  жыть  рятком»!

Утих  Вядмедяв  у  заметя
Щястить  сустреть  на  белам  светя!

        Вяснянка.

 «Вясна  прийшла!
Тяпло  знайшла!» -
Ускрозь  гукають  хлопчики.
«Цвиринь!  Цвиринь!
Журбу  спакинь!» -
Клапочютца  варопчики.
Минул  абет,
Припёрси  дет –
У  хатя  буть  ня  хочитца.
Тяпляк  дмухнув,
Крылом  махнув -
Та  й  барада  ласкочитца!

Усё  жыве,
Усё  тьвяте,
А  рой  дитят  приветняньких
Уздрел  гарбок -
Нясе  вянок
Ис  проляскав  приметняньких!

Глядитца  дет
На  схиля  лет
На  девак  маладюсяньких.
Пачнуть  гукать -
Ускрось  чювать,
Хать  галасок  танюсянькяй!

«Вясну  шануй,
Ня спи,  варкуй
Галуб  наш  зязюлястянькяй!
Ня  вянь,  расти,
Красуйси  ты,
Барвиначяк  тьвятастянькяй!

«Цвиринь!  Цвиринь!
Журбу  спакинь!» -
Цвиринькають  варопчики;
Та  й  я  зрадел,
Памаладел,
Як  девачьки  та  хлопчики!

        Вовк  та  Ягня.

Ускрозь  ужа  давно  вядетца,
Шо  меньшый  пиряд  большым  гнетца,
А  большай  меньшага  кусая,
Та  й  дужа  бье –
Дак  утаго,  шо  сила  е…
Та  й  приклик  гарна  паказать,
Та  цур  яму!  Нашо  чяпать?..
А  шоп  канты  схавать,
Я  хочю  байку  расказать.

Улетку,  сама  сиряд  дня,
Скакала  весяла  Ягня.
Да  речьки  давялось  прибитца –
Дак  ня  завадила  б  напитца!
Вось,  чи  пило,  чи  не – дражыть:
Аж   лезя  Вовк – украй  страхотнай,
Зусем  брыдотнай!
Утак  бяс  продыху  й  спяшыть 
Да  беднага  Ягняты.
Душа  яго  зайшла  у  пьяты -
Стайить,  сярдешная,  дражыть…
А  Вовк,  як  камисар,  кричить
(Ну  нешта  ён  зараз  загиня):
  -  Уто  нашо,  сабачий  сыня,
Ты  каламутиш  беряг  мой,
Та  мочиш  нос  паганай  свой
У  чистаю  утэту  воду?
Уздревшы  утакую  шкоду
Ты  знайиш,  шо  зраблю?..
Як  муху,  задавлю!
  - Не,  паначьку, - Ягня  яму  гамоня, -
Вадицы  я  ня  скалатил,
Бо  я  ище  й  ня  пил;
А  хать  ба  й  пил,  ат  шкоды  абароня,
Дак  зупынивси  ня  утам,
Де  треба  пить  ба  вам,
Вада  аттыль,  ад  вас  травины  гоня…
  - Выходя,  я  бряшу? – аж  Вовк  яму  гукнул, -
Чи  бачь!  Ище  й  забалбатала…
Ище  паганца  боля  й  ня  бувала!
У  год  жа  пазавтой  ты  бул
Та  капасти  имне  рабил?…Чякай  жа!
Ты  думайиш,  шо  я   забул?
 - Памилуйтя! – яму  Ягнятка  кажа, -
На  светя  я  ще  й  году  ня  пражыл.
  - Так  брат  твой  бул.
  - Нямая  у  мяне  братов.
  - Так  можа,  батькя,
Кали  ня  дятькя…
Якбы  хать  хтось  из  вашых  бул…
Хиба  ня  знаю  я,  ня  чюл,
Шо  вы  усе  мяне  ба  зъели,
Якбы  схапить  зумели?
Сабаки  й  авчяры  твайи,
Усе  вы – вараги  майи:
Ад  вас  жыття  имне  нямая…
Чи  мала  я  ускрось  хадил? 
  - Дак  чим  жа  я  вам  дасадил? –
Ягнятка,  плачючи,  пытая.
  - Цыть,  капасть!  Нешта  ба  ня  зная…
Ще  й  агрызайитца,  щяня!
Ты  шо  за  птушка?!  Ты – Ягня!
Як  смела  ты  мяне  спытать?
Вовк,  бутцам,  марна  захадил?..
Ня  вам  гадитца  шуткавать! –
Та  й  Вовк  Ягнятка  задавил…

Нашо  яму,  й  аткыля  знать,
Шо,  бедная,  гарюя  мать
Та  бьетца  рыбаю  аб  лёд:
Ён  Вовк,  ён  пан…  яго  чярёт…

       Гадюка  та  Ягня.

У  леся  пад  дупком  жыла  Гадюка,
Ну  няприборканая  злюка:
Усё,  було,  сычить-сычить -
Дак  шоп  кагось-таки  вкусить!
Ягнятка  скрозь  утам  гуляла;
Патпряня,  верть,  сюды-туды –
Та  вось,  да  дуба  дасигала,
Ня  спадяваючись  бяды…
Гадюка  беднага  вкусила, -
Утак,  як  бачь,
Бязвиннага  занапастила!
Ягня – у  плачь.
А  даля -  на  травичьку  впала:
  - За  шо,  за  шо? – лиш  прастагнала…
А  бесава  Гадюка  знов  сычить:
  - Уто,  шоп  скрось  гулять  ня  смела!
Ты,  можа,  затаптать  мяне  схатела;
Вас  треба  вчить! –
Ягнятка  боля  ня  азвалась…
На  светя  нажылось,  награлась…
Затихла…  спить…

Калися  й  миж  людьми  нямала
Свайих  Ягнят  папрападала.
Таперь  Гадюкам  чяс  сказать:
Минулися  утыя  роки,
Шоп  распирать  Гадюкам  боки, -
Дай,  Божа,  правдя  ня  вмирать! 

      Грамада.

Издумал  Вовк  у  Лева  папрасить,
Шоп  старшыною  да  Авец
Яго  паставили  служыть…
Праява-малаец!
Зарас  пабег  да  Лиски-маладицы,
Уто,  шоб  нишкам  у  Лявицы
Паваражыла  пра  яго.
А  Лиска – майстир  уцяго:
Крутнула  хвостикам – дак  памаглося, -
Усё  да  ладу – та  й  прийшлося!
Мяркуя  Лев – ня  будя  бяс  турбот,
Утой  паганай  Вовчяй  рот, -
Та  й  треба  ш  чясам  жынця  дагадить…
Утут  ба  скрозь  уладить  йим  утак,
Шоб  нават  кой-якой  дивак
Ня  здумал  шэлисту  зрабить:
Скрутил,  бачь,  як  хател…
Дак  Лев  вялел
Гукать  грамаду  на  параду.
Ну -  ак  грамаду,  дак  грамаду…
Зайшлись… Нихто  ни  слова  ня  сказал…
Та  й  Вовк  старшынавать  пачял!
А  Овцы  шо  ш?  Хиба  яни  паснули,
На  раде  стоячи?  Пра  йих  усё  ишло?..
Утоя  ж  лишанька!  Авечяк  ня  було,
Ня  пагукали  йих – забули…
А  слет  пабуть  ба  йим  утам!

На  белам  светя  люди!
Кались  уцяя  байка  вам
У  згатця,  можа,  будя… 

      Думка.

Як  за  лесам,  за  пралесам
Ясна  сонца  сходя,
Як  за  морям – геть  далечя
Десь  яно  заходя, -

Спаминаю  иншай  ранак,
Иншай  вечяр  бачю,
Та  й  гадаю:  шо  бувая -
Боля  ня  пабачю!

Спамяну  тады  пра  степ  я
Вольнай  та  пахучяй,
А  тады  изнов  гадаю –
Нешта  бул  ён  лучьчя?

Выйдяш  степам  любуватца -
Скрозь  усё  спявая…
А  куды  сягодни  йидяш –
Нехта  й  ня  спытая…

Ясна  неба,  степ – як  моря,
Травка  зялянея,
Лён  синея,  гречька  пахня,
Поля  скрозь  жавтея.

Па  пшаниця  тёплай  ветяр
Хвилями  гуляя,
Маладую  ён  пшаницу
Напапушч  гайдая.

Над  вадою  чяйка  скигля,
Детак  даглядая;
Та  авчарик  на  талоця 
На  дуде  зайграя.

Там  синея  Днипр  шырокай
З  жовтымя  пясками,
З  высокимя  бярягами,
С  тьмянымя  лясами…

Гоня  хвили  старадавний,
Будя  ён  шуметь,
А  мяне  вжа,  самотнаму,
Та  й  ня  маладеть…

Роки  ж  майи,  арлы  майи,
Де  жа  зажурились –
Чи  у  леся,  чи  у  моря
Деся  замарились?

Азвитяся,  вярнитяся,
Я  вас  пришаную,
Як  девухну  каханую,
Я  вас  пацалую!

Няма  чютки,  няма  звестки,
Та  й  ня  абзавутца,
Сирять  степу  майи  речи
З  ветрам  пажанутца…

Видна  вжэ  вас,  майи  роки,
Та  й  ня  дажыдать;
Двойчи,  майбыть,  казаку
Ня  парабкавать…

Няхай  жа  вам,  майи  роки,
Лёгянька  икнетца
Та  с  иншами,  та  с  кращями
Гарна  зажыветца!

        Зязюля  та  Певинь.

  - Як  ты  спявайиш,  певню,  вясяленькя…               
  - Як  ты,  зязюлинька,  ты,  зиранька  мая,               
Усё  выводиш  гарна  й  жалабненькя,
Шо  кой-кали  аш  плачю  я…
Як  тольки  шо  пачьнеш  спявать,
Ня  хочятца  пшаничяньки  клювать, -
Садочяк  кличя  свой…
  - Табе  б  я  слухала  давеку,  кумя  мой,
Кали  п  хател  тады  спявать  на  тыня…
  - А  ты,  галубачька,  ты,  кралячька  мая,               
Пакыль  спявайиш,  бутцам  маладица
Дак  весила  мяне,  аж  забуваю  я
Сваю  нядоляньку,  жыттё  свае  паганая
Та  бясталанная…
А  толькя  замавчиш
Або  кудысь  лятиш, -
Заныя  серца,  як  на  чюжаниця…
Я  естаньки – ня  ем,  та  й  питаньки – ня  пью               
Та  выглядаю  скрозь  зязюляньку  маю!
Як  глянусь  на  табе – ты  ростам  нявяличка,               
Мая  пяряпяличька,
А  галасочяк-та  якой!..
Танюсянькяй,  чюдовай  утакой…
Ну  нешта  салавей  пабавя  вуха?
  - Спасиба,  братику,  за  добрая  славцэ.
Шоб  я – та  й  ня  кахала  за  уцэ?..
Та  й  ты  выспивуйиш,  ну  нешта  ба  жар-птуха,               
Дак  марна,  шо  утак, - спашлюся  на  усех. –               
Схапивси  Варыбей,  падслухал  ён  утех
Та  й  кажа: - Будя  вам  бряхать,
Та  й  иншага  щядухам  выхвалять! –
Ён  пурхнул – нешта  й  ня  було.

За  шо  ш  тады, -  хай  нехта  папытая, -
Зязюля  Певня  выхваляя?
За  справу:  Певинь – ня  хавая  зло,
Та  й  патакать – ня  лусня  шыя:
Рука,  як  кажуть,  руку  мыя!

       Зимовая  песянька.

Дети  нашы,  тьветаньки,
Хлопчики  та  деваньки!
Нам  гуртом  спявать;
Тягнитя  танюсянькя -
Буду  я  тавстюсянькя
Тишкам  павтарять!

«Зиманька-снягуранькя,
Наша  бялагруданькя,
Ня  крути  хвастом,
А  труси  ты  тихинькя,
Ровнинька  та  гладинькя
Сребляным  сняшком!

Мы  павыбягайим,
Снегу  накачяйим
Купу  за  сатком;
Бабу  злепим  жоднаю
Поначи  страхотнаю
Кажнаму  гуртом!

Зробим  очи  чёрнайи
Рот  та  нос – чярвонайи,
Будя – як  мара,
Поначи  стаять,
Та  вавка  ганять
Ат  сваго  двара!

Зиманька-снягурачькя,
Просим  мы,  галубачькя
Шоп  марос  стаял,
Бабу  тавстабокаю,
Ведьму  вирлявокаю
Гарна  даглядал!

Гляня  ясна  соннушка
У  свае  ваконушка,
Бабу  припяке,
Та  й  марос  падивитца,
Геть  ад  бабы  кинитца,
Хутка  утяке!

Баба  будя  плакать,
Будуть  слёзы  капать,
Знивячють  кажух,
Галава  пакотитца,
Баба  закалотитца -
У  калюгу – бух!

Высахня  вадичянькя,
Вырастя  травичяньк,
Растьвяте  садок, -
Прибярем  вясняначькю,
Нешта  ба  паняначькю,
Кращя  у  вянок!

Падаруйим  тьвитачькю,
Та  з  валошак - скрыпачькю:
«Грай,  сярдечька,  грай! 
Звясяли  нам  волянькю,
У  трудяги - долянькю,
Повнай  роднай  край»!

        Тьвяткавоя  вясельля.

У  вышнёваму  садочькю
Пад  галлём,  у  халадочькю,
Шоб  нуду  прагнать,
Шоб  на  грядця  звясялились,
Вось  Тьвяты – та  й  захадились
Вяселлё  гулять!

Ня  було  б  утех  навинак, 
Та  хрящятянькяй  Барвинак
Дужа  здивавал –
Ён  Хвиалку  лясавую,
Нешта  паничку  якую,
За  сабе  узял!

Пасярётку - у  таночькю,
У  зялёнаму  вяночькю
Прядая  Будяк.
А  с  сусетками - патрошку
Та  й  Квасоля,  та  й  Валошки,
А  миж  йимя – Мак!

Нешта  справжняйи  музыки,
Грають  Певни  та  Андыки,
Дярянчить  Гусак!
А  Будяк  йих  звясяляя
Ён  змаргне  та  й  примавляя,
Шо:  «Вяселлю  чяс!»

Паскакала  Рыба  з  Ракам,
А  Пятрушка  с  Пастярнакам,
Дак  ня  кращя  нас!
Эй,  хутчейша  мятуситца 
Маладым  павясялитца –
Дайтя  толькя  чяс!

Ой,  казачя  малодянькяй,
Наш  Барвинак  зялёнинькяй –
Бавиш  Будяка,
Дак  у  паре  з  маладою,
Толькя  з  грятки,  рязядою,
Дайтя  трипака!

Хай  праскочя  Ретька  в  шпарку -
Та  й  паверня  долю  шпарка
Дагары  хвастом,
Хай  жа  музыку  пачюя,
Паскакая,  пажартуя
С  товстым  Будяком!

Тольки  й  щястя,  толькя  й  жыть
Покуль  соннушку  святить. –
Павсыхать  кались.
Як  жа  будя – зная  доля,
А  пакыля – наша  воля,
Боля  ня  журись!»

А  чижы  паналятали -
Зразу  скрозь  защябятали.
Заявивси  Шпак.
Товстай  скачя,  ня  вгавая,
Падмаргне  та  й  примавляя:
«Вось,  Тьвяты,  утак!» 

      Тьвяты.

У  гарнам  домя  на  вакне
Тьвяты  стаяли  у  жбану,
Гайдались  тиха  на  вятру -
Утак  радеючи  вясне.

На  иншам  жа  вакне  Тьвяты  стаяли  тожа:
С  паперу  зроблина  та  й  на  жывых  пахожа,
На  дратяных  стябельцах,  нешта  мак, -
Хто  йидя,  та  й  дивуйитца  утак…
Чяго  таперь  ня  робють  люди!
Бяс  коняв  ездють, - а  кались
Ня  утакоя  дива  будя:
А  скора – тольки  паглядись –
На  Месяц  взлезуть  панавать,
Утам  калися – та  й  пачьнуть
Па  сваяму  паряткавать,
Глядися - й  земства  завядуть…
Ну,  а  пакыль – паверням  на  Тьвяты.
День  паркай  бул;  у  халатку – каты.
Хававсь  усяк.
Вось - справжния  Тьвяты
Й  казать  утак:
  - Ты,  Вятярец,  наш  милай  дружа!
Скарейша  дожжачьку  навей,
Аж  млосна  парабилась  дужа
Скрось  па  зямле  сухэй. –
Тьвяты  ис  шолку,  шо  рабить -
Смяютца  з  йих,  зусем  прастых:
  - Каму-каму – дак  вам  гадить, -
Ня  бачили  зусем  дурных!
Навей  йим  дожжыка  из  неба…
Нашо  утут,  кали  яго  ня  треба?
Паналивая  скрозь  вады,
Тады - шляхами  ня  хади!
Ня  след  йим,  Ветря,  дагаждать,
Та  й  шо  ш  там  за  Тьвяты – уто  йим  треба  знать?               
Нядельку  ня  падохнуть,
А  утады – засохнуть!
Вось,  скажам,  мы,
Ня  простаю  красою –
Дак  бачиш  ты,
Шо  влетку,  та  й  зимою
Ня  жаль  тьвясти… -
А  ветяр  вея,  павявая…
Дак  блиска  хмара,  дожжык  накрапая.
Та  й  зразу  припустил –
Далину  звясялил…

Уте  Тьвяты,  шо  шолкам  вбранайи,
Пападали,  ну  нешта  пьянайи, -
Прапала  чвань!
Таперь,  куды  ня  глянь –
Скрось  па  двару  йих  ветяр  нося!

Разумнаму,  як  кажуть,  дося.

     Коник.

Влетку,  у  траве  пахучяй,
Коник,  гарнай  малаец,
Та  й  вясёлай,  та  й  спявучяй,
Дужа  шпаркай  скакунец,
У  пшаниця,  чи  у  жытя
Дасхачю  раскашувал
Та  й  цылёханькая  лета
Ня  змавкаючи,  спявал;
               На  усе  скакая  боки,
Скрозь  байдужа,  скрозь  дарма…
Хвать – утут  у  степ  шырокай
Суня  злючяя  зима!
Коник  плачя,  серца  млея;
Йидя  ён  да  Муравья;
  - Дядя,  он  зима  бялея!
Вось  таперя  згину  я!
Вось – идеся  воран  крячя,
Ветры  буйнайи  гудуть,
Парятуй,  парадь,  зямлячя,
Як  жа  лиха  пярябуть!
  - Апазнивси,  нибарачя, -
Атказав  зямляк  яму, -
Хто  хател  жыттё  лидачя –
Ня  да  жартав  утаму!
  - Як  на  светя  ни  радеть
Як  усё  ускрось  тьвяте, -
Кажа  Коник, - пташки,  тьвет -
Марна  лета  на  утэ?
Скачиш  па  траве  шавковай
Вось - спявал  ба,  та  й  спявал! –
На  уту  гамонку  знова 
Муравей  яму  сказал:
  - Праспявал  ты  лета  божа, -
Шо  ш  чякать  ад  басяка, -
А  зарас  скакай,  нябожа,
На  марозе  гапака!

                Лиска.

У  тихаму  гаёчьку  Лиска  пражывала,
Як  у  сваем  дваре - жыла  яна,  гуляла,
Няхто  йие  спрядвеку  ня  пужал,
Удень,  надвечяр - салавей  спявал,
Та  птушки  пурхали,  зязюля  кукавала,
Дак  зялянела  скрозь,  усё  утам  тьвяло;
Та  й  весяла  ускрозь  утам  було.
Дак  Лиска  утады  сабе  казала:
  - Утут  па  правдя  можна  жыть
Та  й  доляньку  сваю  хвалить,
Ускрось  кахать,  усех  любить,
Зусем  ни  зла,  ни  кривды  ня  чинить! -
Якбы  жа  правда  та  й  щярбатай  ня  була,
Дак,  можа  ба,  утакась  Лиска  й  пражыла!
               
Раз  на  калине  нядалечька
Угледила  яна  гняздечька;
Та  й  птушки  е  утам.
  - Ах, - кажа, - як  ня  грех  катам
Таких  малюсяньких,  бязвинных  ня  жалеть!               
Та  й  йим  жа  хочятца  на  светя  пить  та  есть. 
Нашо  каты?  На  лиха  нам  яни
Врадились,  вражайи  сыны,
Ня  толькя  вдень – вначи  пажыву  бачять,               
Ня  бачять  толькя,  як  гарюють,  плачють...               
Пражорливых  прахвостав  утаких
Я  п  пярявешала  умих... -
Та  й  жалабница  шось  сказать  ище  схатела -
Та  птушачьки  з  гнязда  на  земь, нявдовзя - ляп -
А  Лиска  зразу  птушак - хап  та  хап -
Утак  схапила  та  й  усех  паела...
Як  жаласную  песню  пачяла!
Дак  толькя  вось  на  шо  яна  звяла!

Лукавай  чялавек  славами  нас  галубя,
Ну  бутцам  ён  усех  ускрось  спалюбя,
Дли  правды  та  дабра - ён  толькя  шо  й  жыве,
Як  па  ваде  няторканай  плыве;
А  як  пачюяш   лесть,
Пабачиш - крутя  ён  хвастом:
Памажу,  бачь,  спярва  мятком -
Салотша  будя  зъесть!   

                Мельник.

У  мельника - на  дива  млин.
Пышаятца  гаспода  йим:
Дак  пра   уцэ - усякай  зная,
Як  хлебяц  на  стале  бувая!
А  млин,  як  треба,  вадяной.
А  мельник - ён  Хамою  звавси,
А  чялавек  ён  утакой,
Шо  нявпапад  за  справу  бравси;
Було  утак  у  иншай  рас,
Шо  ня  завадя  й  зайвай  чяс!
Вада  - як  греблю  прасмактала...
Дак  шо  ш!  Узять  ба  й  загатить.
Дак  не!  А  мельник  спить  та  спить.
Вада  бягить,  ище  идесь  прарвала;
Хаме  уцэ  за  вухам  ня  свярбить.
А  йидя  хтось – дак  ён  у  млин  загляня:               
  - Ой,  Хомка,  Хомка,  схамянись!
Вось - хутка  вжэ  й  вады  ня  станя;
Хадись  хутчейша,  паглядись! -
А  ён – ня  квапитца  паслухать:
  - Няхай  жа!  Речька - ня  калюга;
Вады  в  уей  утут  на  век! -
С  Хамы  ускрось  рягочють  люди:
  - Дак  паглядимси,  колькя  будя, -
Дурыла  ты - ня  чялавек! -
Дак  вось - зрабилась,  як  казали:
Вада   зыйшла - калёсы  стали!
Спужавси  мельник - та  й  бягить
Як  раз  да  прорвы,  шоб  гатить!
Курей  дабою - из  дясятак
Прийшло  кавтнуть  утут  вады.
Дак  мельник  бачя  маниньких  писклятак:
  - Кыш,  капасныя!  Вы  куды?
Утут  зусем  вады  нямая,
Дак   вы  й  набегли  уцюды?! -
Та  й  палку  ён  за  зла  хапая...
Шпульнул - усех  курей  пабил!
А  млин  стайить,  хать  прорву  й  загатил;
А  шо  рабить - зусем  ни  зная...
Ни  с  чем  застався  мой  Хама:
Вады  няма,  тады  й  курей – чёрт-ма.

На  светя  е  ускрось  паны,
Шо  марна  сотни  скрось  сують,
А  за  агрызак - больна  бьють,
Усюду  лають,  та  й  мардують.
(Яни  утак  гаспадарюють!),
Дак  дива  будя  дли  усех:
Гаспода - а  курям  на  смех! 

        Мыша  та  Пасюк.

  - А  вечяр  добрай,  дабрадей!
Чи  вы  жывыя  у  млинку?
Гукнула  Мыша  Пасюку.
  - Ище! – Пасюк  сказал  ией.
  - А  я  уранця. – кажа, - сиганула,
Шоб  распавесть  табе,  шо  чюла,
Шоп  ты  радел,  як  я,  та  й  знал:
Лев,  кажуть  ба,  Ката  спаймал…
  - Якога?
  - Катюгу  нашага  рудога,
Шо  нам  прасвету  ня  давал…
  - Ага! – сказал  Пасюк, - скакая,
Таго,  як  кажуть,  шо  дурная!
Було  п  карысти,  шо  спаймал!
Кали  дайшло  да  утакога -
Ня  бачить  Лёвы  нам  жывога!
Згадай  зараз,  якой  звярина  Кот!

Утак,  хто  ат  кагось  крадетца,
Ён  думая:  на  утаго  народ
Утак  збирайитца,  як  ён,  глядетца!

         Песня.   

Люди  добрыя,  скажытя,
У  каго  вдалася, -
Миж  людей  ня  нажылася
У  журбу  здалася!

От  зайду  я  у  садочяк -
Тяшка  уздыхаю...
Чи  спявала  п,  чи  лятела  б -
Дак  сама  ня  знаю!

Толькя  выйду  я  да  речьки -
Знова  зажурюся...
Всё  глядюсь  у  степ  шырокай
Та  й  ня  наглядюся!

За  аднэю - хвыля  дужа
Па  стяпу  жанетца,
У  мяне  душа  нядужа
Та  й  сярдечька  бьетца!

А  як  выйдя  яснай  месяц
Гаманить  з  зирками,
Я  гарюю,  бядалага,
Дробнами  слязами!

Яснай  месяц  зиркам  светя,
Тиха  размавляя,
У  мяне  жа,  краснай  девки
Гоману  нямая...

Люди  добрыя,  скажытя,
Шо  мяне  рабить,
Як  мяне  утак  на  светя
Бяс  кахання  жыть?

Дак  глядися,  ня  журися -
Сонца  залатоя,
Тятя  з  мамаю  абнялись -
Шося  ня  утоя!

Вось  ба  дали  имне  крыла -
Я  ж  ба  палятела,
Галупкаю на  ручяньки
Милянькаму  п  села!

Гаманила  б  я:  палюбим,
Любай  мой  казачя,
Будям,  любай,  цалаватца, -
Бачиш,  девка  плачя!

Люди  добрыя,  скажытя,
У  каго  вдалася?
Миж  людей  ня  нажылася -
А  в  журбу  здалася!

Люди добрыя,  дак  я  жа   
Зроду  б  ня  спытала:
Жыла  п  сабе,  спяваючи,
Лишанька  б  ня  знала!

       Саломяннай  дет.

Шоб  варыбьёв  шкадливых  насталить,
Разумнай  Гаспадарь  дрючёк  узял –
Саломяннага  Деда  приладнал,
Ище  й  з  лазинаю,  як  бутцам  хочя  бить;
Варопчикам - смяхота  у  кутку, -
Яни,  праявы,  дагадались,
Таго  страхоття  ня  спужались 
Та  й  шкоду  робють  у  сатку!
  - Чи  сумна  вам  на  светя  жыть, -
Азвавсь  Пасюк. – Он  Дет  стайить,
Лазинаю  вас  хочя  бить,
Тикайтя  шпарка,  вмыть.
А  Варыбьйи  кричать: - Найшол  дурных!
Мы  бачили  й  ня  утаких:
У  панскаму  сатку  стаяли  йиняралы –
Дак  мы  й  у  йих  на  галаве  дристали,
Ускрось  салома…  Шо  пужатца!
Давно  мы  звыкли  ня  хаватца!
 
Уте  Дяды  прамиж  людьми  бувають -
Дак  ничяго  яни  ня  памагають;
А  чяс  прийшол  людям  ба  пярястать
Ускрось  Саломяннага  Деда  пхать,
Шоп  толькя  варыбьёв  нуды  пазбавить;
Даба - ня  чючялам  дабру  навчять,
Зараз  нам  треба  иншага  бажать -
Народ  ба  якась  правдаю  пабавить!


          Синица.

Синица  славу  распустила,
Шо  хочя  моря  запалить,
Дак  моря – як  ище  гарить, -
Здаетца - у  йие  е  сила!
За  ветрам  слава  пакатила
Та  й  скрозь  гуляя  па  кутках,
Па  байраках  та  па  сатках,
Лятить  далёка – аж  за  моря…
Усем,  хто  бул  на  морю,  горя!
Ану – на  беряг  утикать,
Дабро  скарейша  скрось  хавать -
Дак  нешта  дачякались  кары.
А  птушак – налятели  хмары,
Як  назбягалася  звярей
Та  пяряпужаных  Людей –
Шоп  паглядетца  йим  на  чюда!
Аж  жынки  замавчяли  трошки, 
А  з  дому  захапили  лошки,
Уто  ж - нябачяная  блюда:
Як  моря  будя  закипать,
Шоб  юшки  добря  пасярбать.
Якой  спрядвеку  ня  сярбали
(Яни  жа,  бачиш,  пазвыкали
Ускрось  на  кухнях  куштавать)!
Таперь,  чякаючи,  стаять.
Та  й  вочи  скрось  павылупляли…
  - Зараз  ужа  пачьне  кипеть, -
Ад  йих  гамонка  далятая, -
Вось  цыть!  Нявушта  запалая?
А  моря  скрось  сабе  гуляя,
Та  й  ня  кипить,  та  й  ня  гарить!
А  шо  ш  Синица?..  Дак  мавчить!
Хать  запалить  ня  запалила,
А  тольки  славы  нарабила,
Та  с  сораму  й  схавалася  кудысь.
За  утакую  скрозь  дурницу
Усе  палаяли  Синицу,
Тады  памалу  й  разайшлись.
   
Уцэ  я  гаманил  ня  дли  забавы,
А  вось:  спачятку  ня  хвались,
Пакыль  гаразд  ня  зробиш  справы!

          Журба.

Стайить  гара  высокая, 
А  пад  гарою  гай
Зялёнай  гай,
Вясёлай  гай,
Дак  нешта  справдя  рай!

Пад  гаям  вьется  речячька,
Як  скло,  яна  блястить;
Зялёнаю  далинаю
Кудысь  яна  бягить!

Дли  беряга,  у  затишку,
Привязана  чявны;
А  вербы  пахилилися -
Як  журятца  яни!

Праходя  лета  красная,
Павеють  халады,
З  галлин  натрусють  листяйки,
У  струмяни  вады!
 
Журюся  я  над  речькаю…
Бягить  яна,  шумить,
Та  вось  сярдечька  жаласна
Чи  млея,  чи  балить!

Ой  речячька,  галубачька!
Як  хвилячьки  твайи –
Прабегли  дни  щясливыя
Та  й  радасти  майи…

Дак  тольки  знаю,  речячька,
Вазвернитца  вясна;
А  моладасть  ня  вернитца,
Ня  вернитца  яна!..

Стайить  гара  высокая,
Зялёнай  гай  шумить,
Спявають  птушки  голасна,
Та  речячька  блястить!

Як  весяла  та  радасна
На  белам  светя  жыть!
Чяго  ш  сярдечька  жаласна
Чи  млея,  чи  балить?

Балить  яно  та  журитца,
Шо  вернитца  вясна,
А  моладасть – ня  вернитца,
Ня  вернитца  яна! 

        Мулёванай  стовп.

Абридла  сонцу  мятусня  лютская,
Яму  даба - у  темрявя  спачить,
А  ночька  тихая,  як  знахарка  утая -
Шоб  зиркам  у  пустечя  гаманить!
Шырокай  шлях  замовк;  ни  пешки,  ни  на  возя
Няхто  й  калюги  геть  ня  турбавал;
Дак  тольки  кажанов  кудися  нося -
А  утаго,  шо  ветяр  задрямал!
А  шо  ж  яно  миж  вербами  бялея?
То  Стовп  сабе  Мулёванай  стайить,
Стайить  та  журитца,  аш  серца  камянея,
Глядюсь  у  степ,  аш  серца  забалить!
Чи  иншай  свет,  чи  доля  атцуралась?
Та  глуха  скрозь,  ня  чютна  нячяго.
Идесь  над  ставам  чайка  абазвалась,
Як  абзывалася  кались  давно...
Згадалася  яму  щясливая  гадина,
Як  бул  ён  дерявам,  шумел  та  зялянел,
Як  усмяхалася   чярвоная  калина,
Як  степ  шырокай  сярцавину  грел...
Вось -  песня  чюйитца  идеся  за  гарою,
Пачяли  девки  голасна  гукать, 
Дак  слёзы  капають  халоднаю  расою...
Та  скрось  хрущи  пад  вербами  гудять!

Дак  на  уцём – таперь  прабачьтя,  люди!
Уцэ  гадитца  баячька  ня  вам;
Нявош  яна  тады  на  спомин  будя
Хать  утаким  Мулёваным  Ставбам! 

                Цуцык.

Раз  на  вакне,  у  панскаму  будынку
Патлатай  цуцык  спачивал;
Чи  ляжа  ён  на  бок,  чи  котитца  на  спинку,
Кались – на  лапки  морду  клал.
Якраз  напроть  вакна,   ну  пряма  пад  барканам,
Дваровай  пёс  Бравко  якраз  ляжал
Та  й  думал:  «Бачиш,  з  нашым  панам,
Лядачий  Цуцык  шось  запанавал»!
  - Здарова,  Цуцык!  Нешта  спачивайиш, -
Прийшовшы  пад  вакно,  Бравко  пачял.
  - Нивжэ  Бравко.  Чяго  утак  гукайиш. –
А  то  я  нешта  зайикатца  стал.
Ну,  як  жа  ты  таперя  пажывайиш.
  - Дак  шо  пышацца!  Нешта  ты ни  знайиш
Сабаччяга  жыття  уцёга  маяго, -
Сказал  Бравко. -  далёка  да  тваго…
Жыву  я  утаго,  шо  треба   жыть;
Двор  стярягу,  чи  день  зарас,  чи  ночь;
Усё  даволя  выпала  знасить,
Утак  жыттё  даводитца  валочь;
Ище  й  гадують – ну  украй  пагана -
Сярбай  памыйи,  та  кали  дадуть,
А  як  нявлад  загавкайиш  на  пана,
Тады  ище  й  пад  боки  натавчють!
  - Жаль! – кажа  Цуцык, - шо  ш  тады  рабить?
Та  у  жыттю – яно  було  усяк, -            
Абуха – дак  пугой  ня  пярябить;
А  вось  мяне – хать  ба  павек  утак…
Жыву  у  горницах,  па  коцах  я  качяюсь,
Тулюся  я  да  панянят  малых;
Та  й  дужа  чяста  с  панначьками  граюсь
Та  й  лащюсь  кажын  раз  да  йих;
Та  й  мяхка  спать  имне, 
Ня  бегаю  зусем  у  бурьянах,
Та  й  сухинькия  лапки,  хвостик  чистай,
Зусем  ня  у  багне  та  ряпяхах…
  - Эх,  на  багно  ты  нарякайиш, - 
Сказал  Бравко, –  а  нешта  забувайиш,
Як  бул  щяням  з  паскубаным  баком,   
Та  як  жылось  табе  пат  кубилком?
Замурзанай  пад  лавкаю тынявси…-
Вясёлай  Цуцык  толькя  засмиявси
Та  й  кажа:  - Шо  давно  кались  було,
Щярицай  з  лабадою  парасло…
Глядись  зарас,  а  ня  суди  малога! –
Глядевси   ён  нядбала  на  Бравка.
  - Як  бачю,  ты  ня  робиш  геть  ничёга -
Ну  нешта  е  кашлатая  рука?               
  - Дурной  Бравко!  Зусем  н  разумейиш, -
Звиняй  мяне,  шо  так  табе  кажу, -
Уто  раблю,  чяго  ты  ня  зумейиш:
На  задних  лапках  я  па-вченаму  служу, -
«Шоп  ты  сказивсь!» - Бравко  сабе  шапочя,
А  нячяго  прамовить  ня  пасмел,
Бачь - Цуцык  дужа  запанел,
Скубне  й  Бравка,  кали  сабе  захочя!

        Шалястуны.

Украй  далины,  папат  тьмянаю  гарою,
Высокай  явар  з  ветрам  гаманил;
Ён  кала  беряга  нат  чистаю  вадою
Галлё  свае  шырока  распустил;
А  з  ветрам  листяйки,  шуткуючи,  шаптались:
  - Ану,  галупчик,  ты  йище  дыхни!
  - Глядися,  братяц,  як  мы  павдавались –
Вясёлайи  Шалястуны!
Кали  б  ня  мы  с  табою  шалястели,
Дак  хто  п  тады  далину  звясялял,
Та  й  с  ким  утут  ба,  вятярец  наш  милай,
Гуляючи,  ты  люба  шуткавал?
Та  й  шо  б  було  бяз  нас?  Краса  якая?
Бурьян  та  у  багнюця  асака;
Була  п  тады  далиначька  пустая,
А  паглядись,  зарас  яна  якая!
Да  нас  зязюлянька  у  гости  прилятая
Та  й  весяла  кукуя  з  нами  у  кутку;
Авчярик  на  дуде  зайграя
Пад  яварам,  у  халатку;
Спявая  салавей,  ну  нешта  у  садочьку,
А  прамиж  ночи,  як  настаня  чяс,
Русалачьки  гуляють  разам  ночьку, 
Глядитца  месяц  з  вышыны  на  нас.
  - Кали  б  ня  мы,  дак  вы  б  ня  гаманили, -               
Кареньня  загудели  с-пат  травы, –
Кали  б  ня  мы  вам  паддавали  силы,
Дак  никали  й  ня  забуяли  б  вы…
  - Чяго  сюды  кареньню  абзыватца, -
Зашаматели  Листяйки  вгаре, -
Вы  йде,  а  мы - иде! Да  нас  вам  ня  равнятца,               
Ляжали  б  мовчки  у  сваёй  наре…
  - Типун  вам  на  язык!  Якия  вы  дурныя! –
Кареньня  абзываютца  да  йих, -
Дак  вы  усе,  й  гамонки  вашы  злыя -
Брыдота  дли  усех  жывых;
Ня  разумеючи,  балбочитя,  як  дети;
А  толькя  ня  гадитца  гудить  нас!
Хать  у  зямле  даводитца  сидеть  нам -
Усё  жа  добря   дбайим  мы  пра  вас,
Ня  красавався  б  явар  наш  высокай,
Ня  страмна  й  гаманить,  у  добрай  чяс,
Усюду  гарнай,  ряснай  та  шырокай:
Дак  сила,  та  й  краса  у  ёга – тиряз  нас.
Миная  й  летячька,  тады  па  божай  воля               
Та  й  мы  заснем  да  новай  да  вясны,
А  вы  пажухнятя,  палынятя  у  поля,
Дурныйи  вы  сабе  Шалястуны.
Изнов  галлины  листяйками  будуть,
Тьвясти  ускрозь,  ну  як  зарас  тьвяло -
Зязюля,  салавей  та  ветяр  вас  забудуть,
Зусем  утак,  шо  нешта  й  ня  було…
Та  й  миж  людьми  усякайи  бувають -
Ну  як  на  яваре  утом  Шалястуны;
Дак  хай  утут  жа  баячьку  яни
На  вус  сабе  хутчейша  наматають!

           Щюка.

На  Щюку  хтось  паперу  в  сут  падал,
Шо  нешта  утакоя  вырабляла,
Шо  у  ставку  нихто  жыття  ня  знал:
Адних - заесть  украй,  а  иншых - абадрала.
Спаймали  хутка  Щюку  малайцы -
Ня  бачять  шаплюков  з  ией  ганцы!
Тады  йие  да  суду  притягнули,
Чюбы  у  йих  сапрели  аж  аттуля.
Тады  жа  й  суддями  як  раз  були
Якиясь  ледь  ня  здохлайи  Аслы,
Адна  украй  скалечяная  Шкапа,
Та  два  старых  та  захудалых  Цапа, -
Усё - народ,  здаетца,  утакой -
Украй  зусем  старой  та  дахадной!
За  стряпчяга,  зусем  ат  суддяв  ниска,
У  йих  тады  сидела  збоку  Лиска.
А  чютка  у  гаю  ускрозь  гуляя,
Шо  нешта  Щюка  добрай  звычяй  мая:
Як  настановитца  зусем  узимку  шлях, 
Дли  Лиски  й  шле  яна  патроху  на  санях
То  купу  сазанов  паважных,   
Або  линочькав  смашных.
Чи  як  утам  було,  чи,  можа,  хтось  збряхал
(Хто  варагов  ни  знал!), -
Усё  ш  таки  катюзя,
Як  кажуть,  будя  па  заслузя!
Зайшлися  судди  хутка  разбирать:
Кали,  та  як  яно,  та  й  шо  йим  павялеть?
Як  ня  мудруй,  а  правды  нейдя  деть!
Канты  нияк  ня  прийдятца  схавать…
Нядовга   паважжакатца  схатели –
Та  й  Щюку  на  вярбе  павесить  извялели.
   - Дазвольте  жа  имне,  Пановя,  паказать, -               
Утут  азвалась  тиха  Лиска, -
Няпутнаю  уту  - чякая   кара  блиска!
А  шоб  ией  паболя  жаху  дать,
Та  й  шоб  було  страхотлива  рабить, -
Зараз  у  рецця  Щюку  утапить!
  - Усё  разумна! – зачяли  гукать.

               А  Лиска - аткутала  дешку,
Та  й  Щюку - кинули  у  речьку!   




















  Константин  Васильевич  Вереницын.

        Тарас  на  Парнася.

                1.

Чи  знали  вы,  братки,  Тараса,
Шо  палясовщикам  служыл?
На  путявищя,  у  Панаса,
Ён  кала  лазни  блиска  жыл.
Шо  ш,  чялавек  ён  бул  рахманай,
У  рот  гарелки  ён  ня  брал,
Затэ  у  ласця  бул  у  пана –
Та  й  пан  Тараса  шанавал.
Яго  ня  зачяпала  й  паня,
Та  й  войт  ня  разу  ня  збряхал,
Дак  ён  тады  багно  из  рання
Да  тьмянай  ночи  пыльнавал.
Лиш  золак – дома  ня  сидитца,
Бяре  сякеру  ён  зарас,- 
Завжды  хадил,  ускрозь  глядитца,
Та  птушак  бье  з  ружжа  Тарас.
Хадил  багата  ён,  чи  мала,
Адин  лиш  бутцам  толькя  раз,
Бяда  яго-таки  спаткала…
Уцэ  усё  казал  Тарас.

                2.

«На  самага  Кузьму-Дямьяна
Пайшол  я  бить  тятярюков.
Устал  я  нешта  дужа  рана,-
Здаётца,  с  першых  кагутов.
А  йиду  даля  я  памалу,
На  пень  на  крыхту  я  присел,
Утут – лоп-лоп! – падаля  палу
Няначя  тятярук  злятел!
Ружжо  приладил – ня  стрильляя
З  другога  дула - ня  пякеть!
Глядюсь – аж  вось  з-за  ёлки  валя
Як  е - харомина-вядметь!
Хать  я - ня  баязкой  дятина,
Утут  затрёсся,  як  асина,
Зубами – як  застукачю,
Убачил – зломана  лясина,
Уздумал:  нешта  ускачю!

                3.

Як  прянул – зразу  паслизнувси,-
Завык  шалатца  па  начях
Лятел-лятел – як  давбанувси,-
Зрабилась  зелинь  у  вачях!
Лятел  чи  довга  я,  чи  мала –
Таго  ня  втямлю  я  зусем.               
Та  ладна - трохи  растьвятала,
Як  абырбэжывси  на  земь.
Устал  з  зямли,  аблакативси,
Бо  бул  в  багнюця,  як  свиньня,
Та  й  довга  сам  сабе  дививси,
Куды  уцэ  патрапил  я?
А  паскрамадившы  за  вухам,
Дастал  с  кишэня  рагавень,
Сапелки  панапхал  тяртухай,
Ну,  як  ня  нюхал  цэльнай  день!
Тады,  як  прасвятлели  вочи,
Вядмедя  боля  ня  шукал.
Ружжо  налапал  я,  уроди,               
Й  глядетца  скрозь  укрух  пачял.   
 
                4.

Няхай  мяне!  Ускрось  пригожа!
Як  нехта  скрозь  намулювал!
Чярвонай  мак,  а  побачь  рожа, -
Ну,  як  сукенку  хто  паслал!
Та  й  птушки  е,  та  й  дужа  гарна
Спявають,  кращя  салавья!
Няхай  мяне!  Усё  примарна!
Куды  уцэ  патрапив  я?
Стаял  я  довга  та  дививси -
Раззявил  рот,  усё  сапел:               
Утут  нягадана  зъявивси –
Чи  то  прийшол,  чи  прилятел –
Хлапчина  бутцам  круглаликай,
Та  кучярявай,  як  баран,
А  з-за  плячей  видать:  вяликай
Причеплян  лук,  та  е  калчан.
   - Куды  вяде  уця  дарога?-         
Пытаю  хлопца  я  зарас.
   - Усе  шляхи  утут - ад  Бога,       
А  даля  йидуть  на  Парнас! –
Сказавшы,  ён  ня  гаял  чясу -
На  крыллях   шпарка  палятел.
Стяжыну  ш  паказать  Тарасу
Ён,  заспяшывшы,  ня  схател.

                5.

Падумал  я  тады  нядовга:
Пайду  даведатца  адин!
Дак  ня  схател  итить  да  Бога -
Узял  у  руки  добрай  дрын.
Пачяпал - лесам  та  па  воля,
Угледил  я – гара  стайить,
А  пад  гарой – народу  боля,
Ну  бутцам  ярмарак  кишыть!
Прийшол  я  ближа,  шо  за  лиха:
Народ  ня  простай,  скрось  паны.
Хто – як  кабан,  якия – тиха,
Узлазять  на  гару  яни!
Чи,  як  у  школя,  галасують -
Ну  бутцам  хтося  иншых  зъесть,
А  иншых - мордаю  квацюють,
Шоп  першым  на  гару  узлесть!

                6.

Усе - с  сабою  тягнуть  книшки,
З  йих – равчяками  пот  бягить,
Якиясь - иншым  давють  кишки.
Аж  нехта  спамиж  йих  пищить:
«Памалу,  братцы,  ня  душытя
Ни  хвильлятон  мой,  ни  «Бжалу»,
Мяне  ш  самога – прапуститя
Та  й  ня  трымайтя  за  палу!
Тады  чякайтя,  у  газетя
Я  вас  аблаю,  бачя  свет,
Як  Гогаля,  усё  на  светя, -
Я  ш - гаспадарь  усех  газет!»
Глядюсь  сабе – галося  сивай,
Кароткай,  товстай,  як  чюрбак,
Плюгавай,  як  бульдог,  красивай,
Грямить,  гугнявя  хтозна-як:
Дак  у  чюваля  запаветы!            
Хитая  довгай барадой -
Усё  там  книшки  та  газеты,
Ну,  як  каробачьник  якой!
Таварыш  попляч  з  йим  блутая,
Та   пёрть  чювалы  пасабляя
А  сам  граматку  геть  штурхая -
Йие  у  бурся  ён  зучяя!

                7.

Дак  нешта  разам  загудели,
Та  й  разайшлися  да  канта.
Тады,  як  птахи,  прилятели
Чятыря  добрых  малайца.
Усё  ж  нарот,  дак  утаковскай:
Сам  Пушкин,  Лермонтов,  Жуковскай
Та  Гоголь,  зразу  кала  нас,
Прайшли,  як  павы,  на  Парнас.
Уто  забралася  народу!               
Ану,  узлезуть  на  Парнас:               
Були  паны,  хватала  й  зброду               
Як  чясам  ходя  прамиж  нас.
Прамиж  народу  я  штурхавси,
Гадину  марнаю  бяру; 
Дак  трохи  я  таки  прабравси,
Та  й  лезу  проста  на  гару!

                8.

Узлез.  Глядюсь – бадынак  новай
Стайить,  ну  бутцам  панскай  двор,
Ускрось  сягая  тын  яловай:
Нябойсь,  сюды  ня  лазя  вор!
А  па  падворью - свиньни  ходють,
Каровы,  козы,  бараны…
Дак,  майбыть,  гаспадарства  водють,
Раз  держуть  жа  свиньней  яни!
На  грошы  «в  тронки»  з  йих  гуляя
Каму  вдаетца,  залюпки,      
А  хто  капейки  з  йих  ня  мая,
Утой  гуляя  «у  шляги».
Улез  я  да  багов  у  хату…
Няхай  мяне!  Ня  дать,  ня  взять,
Як  у  казарме  там  салдатав –
Багов – ня  вдастца  зрахавать!»

                9.

Тарасу – мараю  здаетца, -
Як  кала  ганку  ён  сядить:
Хто  пипку  куря,  хто  смяетца,
Утут  забрались  гаманить.
Глядитца  ён,  на  лавця  шыють
Шавцы:  багиням – хадаки,
Багини  ж – у  начёвках  мыють
Багам  кашули  та  партки!
Сатурн  жа,  лыка  размачившы
Щярбак  матускай  патплятал;
Па  светя  добря  пахадившы,
Ён  лапатней - дак  патаптал!
Няптун  на  лавця  чиня  сетки -
Гвастки  сажая  на  шасты,
При  ём  жа  лагадятца  детки –
Лаштують  хутка  нераты.

               10.

Вось  бьютца:  Марс – из  Гяркулесам,
А  Гяркулес – ну  як  вядметь, -
Шоп  старага  пабавить  Зевса
Кладе  ён  Марса  пад  паветь!
А  Зевс,  як  лежань,  лёг  на  печи,
Кажух  у  голавы  паклав…
Ён  грел  утак  старыя  плечи
Та  у  чюприня  шось  шукав.
Вось - пиряд  люстрам  задам  меля,
Валосся  моя  у  касы,
Та  чемась  белым  щёки  беля
Вянера,  знама,  дли  красы.
Амур  жа - з  девками  жартуя,
Ну  проста  смех  яго  бяре!
Уто – знянацка  пацалуя,
Чи  хустку  з  галавы  здяре,
Та  й  на  гармосця  ён  заграя,
Плячём - чюдова  павяде,               
Та  й  нимхвам  песню  заспявая,
Ище – на  гуслях  загуде!
               
                11.

Вось - захиталася  гара:
Дак  Зевс  на  пецця  зварухнувси,
Зявнул,  салотка  патягнувси,
Та  й  кажа:  «Есть  ужа  даба!»
Тады  хуткая  девка  Геба
У  чярки  шпарка  налила,
Та  ис  пячи  буханку  хлеба
Як  киня  пасярёт  стала!
Яна  у  наймы  йим  узята,
Шоб  есть  варить  та  мыть  партки.
Зусем  ня  марнай  будя  плата –
Баги - яни  ня  шаплюки!
Вось – з  усяго  забрались  неба!
Як  тараканы  кала  хлеба,
Баги  уселись  вкрух  стала.
Смачьныя  стравы  с  печки  Геба
На  стол  грамадить пачяла!

                12.

Зарас  яна  дала  капусту,
Тады – ис  шкварками  кулеш,
Крупянки - кольки  хватя  глузду -
Дае  уволю,  толькя  еш!
Та  й  с  пастаялкай  жур  студёнай,
А  с  кашы – сала  аш  тякло,
Утут  гусятины  смажонай
Уволю  скрось  багам  було!
Як  принясла  ж  на  стол  кавбасы,
Тады – блины  у  ряшате,
Пабегли  слюни  у  Тараса,
Та  шось  тягло  у  жывате!
Баги  гарелку  пить  пачяли,
Йие  у  чярки  хутка  ллють!
Падпившы,  песни  заспявали,
Ну,  як  уранця,  выдають!
Спявали  пьянайи  приспевки,
Шо  аж  ня  можна  расказать,
Аж  засаромилися  девки,
Як  зделись  брытка  размавлять.
А  Зевс  тим  чясам  настябавси,
Шо  ледва  носам  двор  ня  рыл, -
Ён  вочи  плющил  та  тынявси,
Багиням  нешта  гаманил!
Хать  справа  ня  мая,  звычяйна, 
Та  ня  патребна  ба  й  казать,
Кахал - багинь  ён  дужа  гарна,
Дабою – й  шпарка  падгулять!

                13.

Та  вось,  баги  з-за  столу  встали,   
Усё  паели,  папили.   
Утут  у  дутки  йим  зайграли -
Скакать  багини  пачяли! 
Узявшы  хустачьку,  Вянера
Пайшла  «Мятелицу»  скакать.
Була  стрункая  тиряз  меру -
Пяром  йие  ня  аписать!
Чярвоная  та  круглалица,
А  вочи - як  на  калясе,
Як  жар,  гарить  йие  спадница,
Мярешки  мреють  у  касе!
Схапившы  чярачку  гарелки,
Амур  нядовга  пасапел –
Та,  йграть  пачявшы  на  жалейця
Спявать  ён  девкам   захател!
Няптун  с  пригожанькай  наядай
Пайшол  вприсятку  «казака»,
Кипить  руда  в  старога  гада
Та  й  в  маладога  мужыка!
А  вось - утак  Юпитяр  з  Вестай, -
Каленца,  старай хрен,  загнул,
Ну  як  жаних  пирёд  нявестай,
За  ремянь  руки  ён  заткнул.
Зайшовси  Марс  у   новых  ботах,
Ён,  бачяш,  ботав  ня  жалел,
Бо  з  нимхвами – сигал  да  поту,
Гулял  у  жмурки  та  шалел.
Патроху  кажын  разгулявси,
Шо  ня  вдалося  удяржать,
А  хто  гарелки  насярбавси -
Таго пад  лавку  клали  спать!

               14.

Кали  зайграл  дударь  «скакуху»,
Тарас  уцёга  ня  втярпел,
Та  ат  парога,  шо  е  духу,
Скакать  па  хатя  палятел.
Пачял  притаптавать  атопкам -
Аж  рот  раззявили  баги:
То  ён  присвисня,  то  притопня
То  шпарка  йидя  у  круги!
Юпитяр,  бачяш,  дивававси
Та  гарна  у  далони  бил,
Як  да  Тараса  наближавси,
Зарас  яго  пяряпынил:
«Кажы,  аткыль  прийшол,  приятяль,
Да  нас  сюды  ты  на  Парнас?
Та  й  хто  жа  ты?  Нявжэ  писатяль?»
«Не,  мой  панок! – сказал  Тарас, -
Я  палясовщик  с  Путявищя,
Та  вось - патрапил  да  багов,
Ня  думал  узбяратца  выщя -               
Та  вжэ  даба  итить  дамов.
Чи  ня  була  п,  паночяк,  ласка
Атцыль  дамов  мяне  завесть?
Дак  лиха - на  гаре  Парнасскай,
Чягося  захателась  есть…»

                15.

Пакликал  Зевс – дак  зразу  Геба
Кулеш  у  миску  налила,
Яна  тады  акраяц  хлеба,
Сказавшы:  «Еш», - имне  дала.
Крупянки  смачьнай  пасярбавшы,
Усех  падякавал  багов;
Кашэль  за  плечи  привязавшы,
Забрався  я  итить  дамов.
Утут  зяхвиры  падхапили,
Хто  за  руку,  хто  як,  зарас,               
Яни,  як  птушки,  атачили -
Згары  угледил  я  Парнас.
Нясли  на  крыльлях,  нешта  ветяр,
Та  й  хутка  принясли  у  лес!
Глядюся:  майбыть  будя  вечяр,
Бо  маладик  на  неба  взлез…»
З  утэй  дабы  Тарас  ня  ходя
Страхотна  рана  па  лясах,
Атцыль - няма  упину  шкодя,       
Шоп  красть  бярвення  па  начях!
Дак  вось  шо  бачил  наш  Тарас,
Кались  узлесшы  на  Парнас.
Уцэ  имне  апавядал,
Шоб  у  паперу  записал!

   
   Максим  Адамович  Богданович.

      Варона  та  Чиж.

Утут  пригода  у  сатку  у  нас  була.
Ик  Чижыку  (а  силы  ён  ня  мая),
Варона,  як  андычька,  приступая:
"Скажы,  чи  я  падобна  да  Арла?"
Як  бачя  Чиж,  з  Варонаю - ня  жарты,
А  власнай  чюпчик - хать  чягось,  та  вартай.
  - Зусем  Арёл, - тады  гамоня  Чиж
Вароня  клятай  з  клёна.
"Ну  дак  глядися  утады  ж!" -
Из  лагадай  пракаркала  Варона
Та  й  палятела  даля  аттыля.
Тады  азвавси  Варыбей  здаля:
"Браток!  Чи  ты  вачей  ня  майиш -
Кали  Арлом  Варону  называйиш?"
Засарамившысь,  чиш  пачяв  казать:
  - Уцим  я  ня  зрабил  лихога.
Дай  Бог  Арла  Варонай  ня  назвать.
Арлом  Варону - ничяго  брыткога!

              Агата.

Паспяшала  да  ратушы  хутка -
Абицяли  палить  вядьмаков,
Тольки  чюю – гукая  Марутка:
«Бачь,  Агата,  красуньчик  якой!»

                У  задумя,  маруднай  хадою,
Тольки  зъяя  шалом  залатой,
Ехав  ён  на  каню  саматою,
А  пригожай – як  Юрий  святой!

Шмат  аттыля  минулася  чясу…
Ах,  кали  ба  изнов  узирать,
На  каня  та  убранства  пакрасу,
На  знаёмую  серцу  пастать!

Я  сидю  цэльнай  день  дли  ваконца
Та  й  пряду  бяс  пярервы  кудель,
Та  жужжыть,  та  жужжыть  вярятёнца
Нешта  вихая  замить  аттэль.    

Ах,  чяму  я,  на  шо  змарнавала
Бяс  пуття  маладыя  гады, -
Ах,  чяму  я,  чяго  ня  спытала
Хто  ён  будя,  та  едя  куды?

Тольки  б  зведать – та  й  з  воску  хвигуру
Я  найменням  яго  ахрящю,
Уначи  у  страхотнаю  бурю
Я  закляття  свае  нашапчю!

Шо  ни  будь  на  усём  белам  светя -
Тиряс  шеляст  змарнелых  ракит
Я  пачюю  зусем  нядалечя
Гук  знаёмай  ат  конских  капыт!

Ня  забуть – паратунак  я  трачю,
Та  й  душу - варажбою  гублю,
Толькя  знаю – яго  я  пабачю
Та  й  нарештя  скажу,  шо  люблю!

      Слуцкия  ткахи.

Ад  родных  нив,  ад  роднай  хаты
У  панскай  двор  задля  красы
Яни,  бяздольныя,  узята
Ткать  залатыя  паясы.

Та  й  нудна  довгия  гадины,
Дявочия  забувшы  сны,
Свайи  шырокия  тканины
На  лат  персицкай  тчють  яни.

А  за  стяной - смяетца  поля,
Та  неба  зъяя  дли  вакна, -
А  думки  мреють  мимаволя
Утам,  де  скрось  тьвяте  вясна!

Утам  вясёла  та  пригожа:
Та  зъяють  среблам  равчяки,
Та  й  у  зялёных  хвилях  збожжя
Ускрось  синеють  васильки!

Тьмянея  край  зупчятай  бору...
Та  тче,  забувшыся,  рука,
Прамиш  пярсицкага  узору,
Тьвяток  радимай  василька!

         *     *     *

Давно  вжа  телам  я  хварею
Та  хвор  душой, -
Дак  толькя  на  табе  надея,
Край  роднай  мой!

У  роднам  краю  е  криница
Жывой  вады.
Утам  зумею  я  пазбытца
Сваёй  нуды.

Кали  ж  у  ём  умру,  загину, -
Ня  жалюсь  я!
Ня  будяш  тяшкая  ты  сыну -
Мая  зямля!

Утам,  у  глиня,  чи  у  брудя,
Аш  пад  зямлёй,
Знайдуть  майи  слабыя  груди
Сабе спакой.

          *     *     *

Утак  тяпло  удень  було,
Шо  дет  тады  стягнувси  с  печи,
Дли  речьки  сел,  йде  больш  пякло
Та  й  грел  пат  старай  свиткай  плечи.

Синелси  бор,  плывла  вада,
Скрось  пахла  мёдам  та  травою...
А  деду  боля  ня  шкада,
Шо  хутка  будя  ён  зямлёю.

                *      *      *

Як  Василь  у  паходя  канав –
Ён  старонку  сваю  спаминав.
 - Дак  пращяйте,  пращяйтя  гайи
Та  палоски  няоранайи!

Дак  имне  боля  вас  ня  арать,
Буйным  збожжям – та  й  ня  засявать.
 - Ня  пабачю  зялёных  я  лук,
Та  й  гасподу,  шо  гиня  бяз  рук!

Кала  вас – никали  ня  хадить,
Та  й  зялёнай  травы – ня  касить.
 - Расстаюсь  я  с  табой,  щирай  бор,
Застаетца  радиня  разор.

Боля  шуму  дубов  ня  чювать
Та  й  высоких  сасён  ня  рубать.
 - Пращявайтя,  радина  мая,
Вас  кидаю,  таваришы,  я!

Ня  щястить  дятлахов  притулить,
Жартавать,  пра  жыттё  гаманить.
 - Бью  чялом  я  табе,  Беларусь,
Хать  далече  таперь  застаюсь!

Ня  забув  жа  твой  сын  сваю  мать.
У  зямле  ён  заставси  ляжать.
Як  Василь  у  паходя  канав –
Ён  старонку  сваю  спаминав.

              *     *     *

Теминь.  Сосны.  Ёлки.  Мох.  Кара.
Смерть  прийшла  зарас  к  имне…
Разгарись,  вячерняя  заря
У  туманнай  вышыне!

Уначи  страхотна  у  жальбе
Памирать.  Шумить  трава,
Глуха  дятял  у  дярева  бье,
Гучьна  гукая  сава.

Та  памреш  пад  глутками  зямли.
Ня  знайти  утам  нару.
Падайму  я  вочи,  скрось  кущи
Знов  у  неба - та  й  памру.

Скотитца  карона,  пабягить -
Тольки  блысня  у  вачях.               
Чёрнай  крот  магилу  прийдя  рыть
Дрыгня  ветяр  на  кущях,

Месяц  брызня  хвылями  срябла
Ад  расы – удалине…
Разгарись,  вячерняя  заря
У  туманнай  вышыне!

             *     *     *

Пат  тьвятами  у  полю  магила
Зарасла  бурьяном  та  травой,
Спамянуть  нават  деду  нясила
Хто  спакой  атшукав  пад  зямлёй!

Та  й  напевна,  няхто  ня  спазная
Шо  ня  простай  пящянай  курган,
А  магила  ляжыть  стяпавая,
Де  пад  ветрам  буяя  бурьян.

Ни  утак  я  схавав  ад  вас,  люди,
Жарило,  де  гамонка - карец, 
Нават  тугу,  шо  стиснула  груди,
Ад  якой  замавкая  спявец?

              Вадяник.

Сивавусай,  згорблянай,  лёг  миж  жабуриння
Та  й  узимку  греюся – сплю  на  дне  ряки.
Тванню  аблуталыя,  бутцам  павутинай,
Груди  пазамулили  жовтайи  пяски.

Над  вадой  у  возяря  тиха  спить  асока
Та  лаза  зялёная  жалитца  й  шумить,
Хвили  тиха  котютца  та  й  бягуть  далёка,
Та  й  усё  дли  берига  сном  адвечьным  спить.

                *      *      *

Чюйиш  гук? – Деся  сумнай,  маркотнай  лясун
Пачиная  няголасна  грать:
Пад  руками  яго,  разважаючи  сум –
Бутцам  тысячи  гарна  натягнутых  струн,
Нават  сосны  патроху  звянять!

Та  й  нашо  гаманить,  чём  затихла  ряка,
Ни  шамнуть  у  палях  каласы,
Та  пра  шо  шапатить  галасок  вятярца,
Та  й  на  листяйках  блиснуть  сирёд  лазняка –
Капли  слёс,  чи  халоднэй  расы?

         Старасть.

Ускрось  палахають  асины,
А  листяйки – з  высачины,
Миж  глаткай  жавтеючяй  глины -
Усё  пакрывають  яни.

Та  сунитца  тиха  й  панура
Лясун  на  расстанку  стяжын -
Апшарпана  старая  шкура,
Та  й  рох  паламавси  адин.

Усюду  калюги.  Размыта
Пат  проливням  скрось  каляя,      
Багно  пакрывая  капыта.
Шукая  гадючьник  змяя.

Кашлатая  шкура  набрякла,
Стамивси  старой  та  прадрых.
Калюга  уранку  азябла -
Як  скляння  павыщя  капыт.

Та  й  сунитца  теряз  дярбины 
Туды,  де  чякають  махи.
Утут - тольки  плачють  асины
Та  бьютца  галлины  альхи. 

           Край  жа  мой  роднай!

Край  жа  мой  роднай!  Як  проклятай  Богам –
Колькя  ты  зносиш  нядоли!
Хмары,  тванины…   Над  збожжям  убогим
Ветяр  гуляя  на  воля.

Поручь  раскидались  родныя  вёски.
Жалям   стискаютца  груди! –
Беднайи  хатки,  таполи,  бярёски,
Ходють  панурайи  люди…

Шмат  шо  зрабили  йих  чёрныя  руки,
Вынясли  дужайи  спины;
Шмат  йих  примусили  вытрымать  муки
Пущи,  разлоги,  нязины.

Кинь  толькя  вокам  да  беднага  люду –
Стиснитца  серца  ад  болю:
Колькя  пабачиш  ты  горя  усюду,
Колькя  нуды  бяс  патоли!

Песня  ута,  як  удовина  сына
Янку,  каханьне  згубила:
Йде  нярухома  схилилась  калина –
Беднага  хлопца  магила.

Толькя  у  касках  пра  щястя  та  згоду
Серца  навин  ня  пачюя.
Стиснула  лиха  сярца  у  народу –
Лиха  усюду  пануя!

Хвыляй   ускрось  разлилося,  як  моря,
Роднай  наш  край  затапила…
Чи  пяряможым  граматцкая  горя?!
Браття!  Дастаня  нам  силы? 





















              Александр  Сергеевич  Пушкин.

          Няня.

Сябричка  дён  майих  суворых,
Галупка  давняя  мая,
Табе  миж  вытивак  прасторых
У  дярбине  заставил  я.

Адна,  пад  вокнами  святлицы
Бядуйиш,  нешта  на  чясах,
Та  замирають  чяста  шпицы
У  кволых  зморщяных  руках.

Глядисси  у  свайи  вароты
На  вараньнё  та  чёрнай  шлях.
Завады,  клопаты,  турботы
Тривожать  серца  у  грудях.

           *      *      *

Я  пабул  сирёд  данцов,
Бачил  бойку,  слухал  лайку;
На  спамин  пра  малайцов
Я  дамов  привёз  нагайку.

У  паходя,  на  вайне
Збярягал  я  балалайку –
А  з  иею,  на  стяне
Пачяплю  тады  й  нагайку!

Ат  сябров – ня  захавать:
Гаспадыню  я  кахаю,
Звык  пра  жынку  мяркавать -
Та  нагайку  збярягаю!















   Михаил  Юрьевич  Лермонтов.

          *     *     *

Плыве  самотная  вятрила
На  тле  бязмежнай  глыбизны -
Яно  шукая  бериг  милай,
Тикая  з  роднай  стараны?

Ни  гари  ветир  ня  стихая,
Вятрила  пнетца  та  брынить.
Яно  спакою  ня  шукая,
Ад  няспакою - ня  бягить!

Пад   йим - струмень  пат  тьвет  лазури,
У  небя – хмары,  як  тьвяты,
Яно - нягоды  прося  й  бури,
Тады  спакою - ня  знайти!

          *     *     *

На  повначя  дикай  на  голай  вяршыня 
Самотная  мрея  сасна.
Дрямая  пад  ветрам,  та  снегам  паныня
Як  ризаю,  вкрыта  яна.

Та  маря  яна,  шо  идеся  далечя,
У  гарнам  яскравам  жытте
Пат  сонцам,  блискучяя,  прамиш  пустэчи
Чюдовая  пальма  расте!

          *     *     *

Крыюца  вяршыны
               Тьмянаю  дабой.
               Синия  далины -
Повнайи  имглой.

Ня  блищить  дарога,
Ня  шумять  листы.
Спамяни,  нябога –
Атпачиниш  ты!               
               
          *     *     *

Хмарки  у  Бога - па  небу  мандровники:
Степам  лазурным,  атараю  вольнаю -
Йих  ня  жануть  шампалами  палковники
С  повначи  у  старану  палудённаю.

Шо  жа  йих  гоня – чи  вольная  волюшка,
Завиткав  морак,  чи   зло  ня  забутая,
Чи  гаманить  нящясливая  долюшка,
Чи  у  сябров  е  паклёпы  з  атрутаю?

Не,  вам  набрыдли  далины  бяздольнайи,
Хутка  чюжыми  зрабились  страждания,
Зроду  пад  ветрам,  спрядвеку  слабоднайи -
Ни  табе  баччины,  та  й  ня  выгнания!

           *     *     *

На  шляху – ни  стренитца  никога,
У  имгле - даба  имне  блукать,
А  ускрозь – усё  чякая  Бога,
Толькя  зирки  высака  блищять!

А  у  небя – тиха  та  чюдова.
Спить  зямля  у  сяйве  ад  яго.
Шо  ж  имне – балить  утак  изнова?
Шось  чякаю?  Жаль  имне  чяго?

Ад  жыття  ня  хочю  ничяго  я,
Ничяго  имне  ня  вазвярнуть.
А  шукаю  воли  та  спакою
Я  б  жадав  забутца  та  й  заснуть!

Ня  утем,  халодным  сном  магилы,
Я  б  бажав  навек  утак  заснуть,
А  була  б  ище  у  грудях  сила,
Шоб  змагли  яни  ище  дыхнуть!

Шоб  журлива,  цэльнаю  дабою, 
Дивнай  голас  солатка  спявал,
Та  й  спрядвеку,  сумна   над  имною
Тьмянай  дуп  схилявси  й  шумавал!

          *     *     *

Пращяй,  нямытая  Расия,
Крайина  панства  та  рабов,
Мундиры  сиза-галубыя -
Захисники  свайих  панов.

А  можа,  камяни  Кавказу
Ад  йиняралав  збяряжуть? -
Мяне  йих  вока  ня  пабачя,
Та  й  вуху - боля  ня  пачють!






  Александр  Александрович  Блок.

        Багновайи  чяртянятки.

Я  прагнав  табе  пугой,
Годя  нам  скакать -
Тольки  п  тишкам  нам  с  табой
Пустки  пачякать.

Йидя  восянь  надваре -
Будя  нам  турбот.
Третьтий – месац  угаре
Скасабочив  рот.

Спамянайиш,  я  дрыжу - 
Скрозь  усё  балить.
Слухай,  я  табе  скажу,
Хто  узбочь  сидить!

Я  схател  бяз  галавы   
Прядать  да  нябес -
Марна  бул  нижай  травы,
Захудалай  бес!

На  радимай  старане 
Девки – кагалом!
За  спиною,  вдалине -
Рячкавый  залом.

Малайцы  кались  були -
Пялись  на  заход!
Капялюхи  натягли
Задам  напярёд!

Закарелай  сон  вады,
Гуки  стараны.
Мы – забутайи  сляды,
Тьмянай  глыбизны!

        Багновай  попик.
 
На  вяснянай  праталинця
Крыхатнай,  манинькай
Попик  багновай  угледитца
Жухлая  ряска  ат  купы
Адседитца, 
Ледва  чюютца  трубы.

Дак  у  спокайи  зорь  рудаватых
Ня  уздреть  чяртянят  бяснаватых.
Та  вячерния  чяры
Прастягли  свайи  руки
Пат  пташынайи  гуки,
Нешта  мары.

Ён  бяс  продыху  молитца,
Шоб  усем  заспакойитца,
Капялюху паднявшы.
Жабянёнку  кульгаваму,  кволаму -
Шоб  жылося  у  твани  здароваму,
Ён,  травою  пяряпярязавшы,
Пяряхрестя,  та  й  киня  сигать,
Та  й  у  твани  схиливси  гукать:
«Душа  мая  рада
Усякаму  гаду:
У  гадав - у  меру
Паттрымую  веру!»

Тиха  ён  сабе  молитца,
Кланятца  ён - ня  саромитца
За  якую  завгоднаю  жабу,
За  быллё,  шо ат  свету  харонитца,
За  кульгавую  молитца  лапу               
Та  за  Римскага  Папу.

У  попика  блиска  павяска - 
Рятуя  табе  яго  ряска.

             *     *     *

Спалюби  викавечность  тванин -
Дак  ня  зникня  кудысь  йих  прастор!
Ня  сустрениш  спрядвеку  навин
Ад  зямли,  равчяков  та  азёр! 
 
Няпаметна  кущи  та  пяньки
Уставать  закликають с  кален.
Спаканвек  мавчязныя,  пакыль
Йим  нихто  ня  накликая  змен!

Шо  було  у  зямли -  аддала, 
Та  й  яе  обминая  нуда!
Вякавечьнасть  униз  изайшла
Та  й  навек  затулила  вуста!

        Вербачьки.

Хлопчики  та  девачьки
Свечячьки  та  вербачьки
Панясли  дамов.
Аганёчьки  теплютца,
Прахажанцы  хрестютца,
Дмухая  з баков!

Вятярец  удалинькяй
Дожжык,  дожжык  манинькяй,
Ня  задуй  вагня!
У  Няделю  Вербнаю
Я  устану  першая
Дли  святога  дня!

         Яна  прийшла  з  заходу.

Яна  прийшла  з  заходу,
Ще  й  кветку  прикалола      
З  далёкай  стараны!
Та  й  кликала  да  сходу
Туды,  де  вея   воля    
Та  гук  старавины!

Та  й  бул  вагонь  павночи,
Аш  пламянь  языками
Лятел  у  нябяса!
Та  й  зъяли  ясна  вочи,
Та  чёрными  змяями
Распуталась  каса!

А  змейи  закрутили
Мой  вум,  та  дух  высокяй
Распьяли  на  хрясте.
У  снягавому  выря
Дивуюсь  чярнавокай
Нябачянай  красе!

       Расия.               

Гада  минули  маладыя,
Сапрели  стёртыя  шляйи,
Та  тонуть  шпицы  расписныя
У  вякавыя  каляйи.

Павек  старцовская  Расия!
Та  й  хаты  серайи  твайи -
Дли  йих,  як  раня,  ветяр  выя,
Та  ня  змавкають  салавьйи!

Ня  дося  жалю  на  расхрыду,
Та  й  хрест - пакорлива  нясу!
Якому  хочяш,  варажбиту,
Аддай  разбойнаю  красу!

Няхай  абдуря  та  заманя,
Ня  щезниш,  ня  загиниш  ты -
Дак  тольки  клопат  затуманя
Чяло  та  вобрисы  твайи!

Ну  шо  ш,  були  завады  боля -
Ня  рыть  слязиня  равчяков!
А  ты,  як  раня - лес  та  поля,
Убрус  узористай  да  бров!

Чяго  хати – зрабилась  можна.
Даволя  чёрнага  шматка,
Як  блысня  у  пылу  дарожням,
Манкой  пагляд  ис-пад  платка,
Та  стихнуть  досвяту  тривожна
Чи  спев,  чи  гуки  ямщика!






































   Сергей  Александрович  Есенин.

          *     *     *

Выткалась  на  возяря  светла  ад  зари
У  гаю  из  звонами  плачють  глухари.
Плачя  деся  ивалга,  жалка - ня  кажы.               
А  мяне  ня  плачитца – светла  у  душы!
               
Выйдяш  на  ускрайину,  де  гарить  заря,               
Сядям  у  капицу  мы  сирять  стажарья,               
Зацалую  допьяна,  слёзы  пабягуть, 
Хмельнаму  ад  радасти - нешта  да  асут!
               
Ты  сама  пад  ласками  скиниш  шовк  хваты,               
Аднясу  я  пьянаю  ноччи  у  сады.
Дак  няхай  из  звонами  плачють  глухари,
Нягаразд  з  законами  светлу  ад  зари!

         *     *     *

Прахадили  убогайи  вёсками
Та  й  прасили  па  вулиця  квасу, 
Кала  цэрквы  спявали  пад  вокнами -               
Пакланялись  прячистаму  Спасу.

Прабяралися  страдники  хутарам, 
Гаманить  пра  пакуту  Исуса.
Мима  шкапы  с  паклажаю  тупали.
Гаргатали  гарлатайи  гуси.

Кавыляли  убогайи  берягам,
Гучьна  страдники  скрозь  гаманили:
«Миласердаму  госпаду  веруйим 
Та  й  кладем  мы  на  плечи  вяриги».

Закарелайи  крыхты  паспешлива
Дли  каров  даставали  патроху.
Галасили  пастушки  насмешлива:
«Девки,  скачям!  Глядись,  скамарохи!»

          *     *     *

Ночька  тьмяная,  ня  спитца,
Гэть  да  речьки,  на  лужок!
Распаясала  зарница
Свой  чярвонай  паясок.

На  бугре - бярёза-свечька
У  напрятках  ис  срябла.
Выхади,  мае  сярдечька,
Слухать  спевы  гусляра!

Залюбуюсь,  заглядюся
На  дявоцкаю  красу,
А  пачьну  скакать  пад  гусли -
Дак  зарву  тваю  хвату!

Терям  тьмянай,   лес  зялёнай,
На  шавковайи  дары -
Адвяду  табе  пад  гоман
Аж  да  раняшняй  зари!

          *     *     *

Белая  бярёза
Пад  майим  вакном,
Закуталась  снегам,
Нешта  ба  сряблом.

На  густых   галлинах,               
З  низу  да  гары,
Нешта  у  дярбинах -
Белайи  махры!

Та  й  стайить  бярёза
Светлам  у  вакне,
Та  й  гарять  сняжынки
Бутцам  у  вагне!

А  заря,  лядачя
Ходючи  кругом,
Сыпя  на  галлины
Среблам  та  вагнём.

       У  хатя.

Пахня  друзлымя  драчёнами;
Усигда  у  сенцах - квас,
Миш  пячюрками  тачёнымя
Вашка  прусам  лесть  у  паз!

У  пячи – юхта  мящянкаю. 
Дли  иконы – каганец.
А  на  лавця  за  салянкаю
Шалупиння  ад  яец.

Мать  з  чяпельникам  ня  зладитца,
Нагинайитца  нижай.
Старай  кот  да  столу  крадитца -
Ня  барыся,  праганяй!   
               
Квохчуть  куры  бяспарадныя
Нат  калюгаю  вады,
У  дваре  абедню  ладнаю
Зачинають  кагуты.

У  вакне - на  сенцы  косыя,
Як  кудлатайи  каты,
Цуцанята  тупаносыя
Хочють  лесть  у  хамуты!

          *     *     *

Загаревси  вечяр,  кот  заснул  на  бруся,
Хтося  памаливси:  «Госпади  Исуся».
Дагарають  зори,  курятца  туманы,
Зразу  за  вакошкам - запанам  багряным.
               
Вьютца  павутины  з  залатэй  павети,
Та  идеся  мыша   шось  грызе  у  клети...
Збожжя  на  галявя – скрось  капицы  хлеба,               
Ёлки,  нешта  пики,  наравять  у  неба.

Закадили  дымам  вербы  пад  расою…
Серцу  забажалась  тишы  та  спакою.

          *     *     *

Заглушыла  засуха  засевки,
Сохня  ржа,  н  усходют  авсы.
На  малебян  с  харугвами  девки
Стали  збочь  лясавэй  паласы.

А  забрались  усе  на  узлесся -
У  губы  азирали  края.
Загугнявил  дячишка  на  местя
«Спаси,  Господи,  люди  твоя!»

Аткутались  нябеснайи  двери,
Дякан  бавкнул  з  усех  свайих  сил:
«Дак  памолимси,  браття  па  веря,
Шоба  Бог  нам  паля  абрасил!»

Заливались  вясёлайи  птахи,
Пад  малитвы  з  царковных   знаттёв. 
Стрякатухи-сароки,  як  свахи,
Накликали  дажжовых  гастёв.
         
Майбыть  лиха  зямля  ня  спазнала - 
Як  халстина,  хмарина  плывла.
А  дажжу  нават  былля  чякала. 
Тиха  речка  тякла  миж  галля.

Шапки  скинувшы,  молючись  Богу,
Гаманили  ускрозь  мужыки:
«Яравыя  узбились  патроху -
Дак  згубили  сухия  дяньки».

Хмары  схожа  зрабились  на  тучи,
Дак  нявушта  чясина  дажжу?
Загукали  хлапята,  хто  душчя:
«Дожжык,  дожжык,  палей  на  аржу!»

          *     *     *

Чярёмуха  пахучяя
Вясною  растьвяла
Галлины панат  кручяю
Як  кудлы,  запляла.

Ускрозь - раса  мядвяная
Спавзая  па  каре,
З  расою - зелянь  пряная
Застигла  у  срябле.

А  збоку  ад  завалинки,
Як  рас  прамиш  калот
Спявая  спевы  манинькай
Сряблянай  равчячёк.

Чярёмуха  пахучяя
Развесившысь,  стайить,
А  листяйка  блискучяя
На  соннушку  гарить!

Ваду  нясе  пахучяю
Равчяк  прамиж  галлём.
Та  й  тиха  папат  кручяю
Цуркочя  даля  ён!

          *     *     *

Деся  галося  лясун  на  саву.
Прядають  мушки  сабе  у  траву. Ау!

Спить  вядмядиха,  пужайитца  сном:
Коля  мисливяц  дятятак  ражном! Ау!

Плачя  й  благая  вядмежых  багов:               
  - Детачьки-детки,  хадитясь  дамов! Ау!

Толькя  гучить  на  галявах  луна -
Знов  адгукайитца  гучьна  яна. Ау!