Лише коли сідає сонце, ти розумієш, що життя також закінчиться
тихим лагідним сяйвом вечірньої зорі, шепотом дерев над тобою, мерехтінням
весен, зим, страждань та спокою - усім, що зіллється у якусь незнану дивну
мелодію, наспів танцюючої чаклунки, що кружляє в танці Чумацьким шляхом.
Лише коли сідає сонце ти розумієш, що у тієї чаклунки твоє обличчя, руки,
голос, і останнім, що буде в житті справжнім, істинним - це відчуття поряд
твого бентежного серця, тихого сонного дихання та ображеного бурмотіння.
Людина є людиною тому, що любить. Людина творить ангела у собі, люблячи.
Де ховаєш свої крила, моя люба?