(поема)
І був я знічений душею,
В такій принизливій ганьбі,
Що навіть мислю однією,
Я перед смутою тією,
Не міг порадити собі.
І вищербивши крицю волі,
Як раб покірливий я ліг,
Згрібаючи зусилля кволі,
Розкидані в моїй недолі,
Той сором, непрощенний гріх.
Що перед духом, моє тіло!
Ці м’язи, нутрощі, кістки
І кров, що так палахкотіла?
Моїй безвладності кортіло,
Мене роздерти на шматки!
Але і їй у тому гніві,
Лише народжувати їдь,
Здіймати почуття бурхливі,
Або думки плодити мстиві,
В кублі зворушувати гидь!
Чи владний бути над собою,
У цім безвихідді моїм?
Де я стою – поміж двобою,
Де воля сходиться з судьбою,
Що я віддати мушу їм?
Дощенту розпач наповняє,
Ще трохи – переллє за край,
Але душа моя вже знає,
Що переваги тут не має,
Ти сам для себе – пекло, й рай.
Задля гармонії – руйную,
Чи не блюзнірство в тім моє?
Заради лиш себе існую,
Та іншим всесвітом марную,
Чи розум все оце вдає!
І може, прояв це – уяви?
Самопожертва або жарт,
Приниження, благання слави –
Пришестя духа, як появи,
Якої зовсім я не варт!
Що є буття, в цю мить і вічність,
Хто я в запеклій боротьбі,
Йдучи у власну потойбічність,
Де прагну віднайти величність,
У лементі або мольбі?
Я бачу світ або не бачу,
Лиш споглядаю його тінь?
І сподіваюсь я на вдачу,
Чиж-бо нічого я не значу,
Блукаючи поміж видінь!
Що є минуле і майбутнє,
І чи зливаються в одне –
Вони у щось таке могутнє,
В те незбагненне і присутнє,
Яке ніколи не мине?
Хто відповість на ці питання,
Де я почую отой глас?
В собі? Мене беруть вагання,
Але звертаю я благання
До тебе лиш – невпинний час!
Бажання мої так мізерні,
Коли подивишся на них,
Як зорі дивляться вечерні,
На блиск царів і порох черні,
З безстрастям – мудреців німих.
Що наші радощі та муки,
Це збіг обставин, долі – шлях?
Цей досвід щастя і розпуки,
Із серця витягає звуки,
На наших граючи – чуттях!
О, невблаганний той музика,
Як невідлучний поводир –
Веде, де пристрасть без’язика –
Охоплює шалено, дико,
Кидає в небезпечний вир.
І нас підносить та кружляє,
В різноманітності подій,
Де в кожнім оберті являє,
Мінливий образ, що вселяє
Ще більш оманливих надій!
І я тікав, не раз, не двічі,
Вагаючись чи далі йти –
Шлях покидав, щоб на узбіччі,
Знайти у цьому протиріччі –
Знов виправдання для мети.
А що мета? Це подих волі,
Це скупчення усіх зусиль!
Що в зачарованому колі,
Дає нам сили в тій юдолі,
Усе здолати – навіть біль!
Тоді я каменем ставав,
І був безмовний, незворушний,
Мій погляд ніби протинав
Все навкруги, і я не знав
У собі розпач відчайдушний.
Думки влягалися, а гнів –
Зникав, і замість нього спокій –
Лишався, я же розумів,
Одним лиш поглядом, без слів,
Одвічних істин зміст глибокий.
Але і ці мої прозріння,
Розсіювались наче дим,
Я не знаходив в них спасіння,
Згасали сполохи видіння,
Туманом стелячись блідим.
І марно я тоді вдивлявся,
У невідому далечінь,
А дух від мене віддалявся,
І як би я не намагався –
Не слухався моїх велінь.
І я шукав в собі причину:
Де саме відхилився крок,
Де втратив віру я в людину,
Де від страху підставив спину,
І сяйвом знехтував зірок!
І знов до відчаю прикутий,
До неба очі я звертав,
Щоби душею спалахнути,
І в серці радісно почути,
Про що я стільки раз благав!
Я зневірявся і губився,
Блукав по закутках в пітьмі,
А час не йшов, він зупинився,
Застиг, і начебто – дивився,
В уста всміхаючись німі.
І поряд безум – падав тінню,
І був я нею оповитий.
Я розум віддавав склепінню –
Цих сутінок, як попіл – тлінню,
Вогонь дає несамовитий.
І ледве щось в душі жевріло,
І темрява все поглинала,
І майже, серце вже не гріло,
І де-не-де ще миготіло,
Від тої іскри, що єднала –
Мій дух і плоть, мій розум й волю.
Але та іскра є життя,
Лише вона не владна – болю,
Її могуть підносить долю,
Бо саме в ній вся суть – буття!
Отож, цій іскрі незгасимій,
Потрібен подих, наче рух,
Як істині – несповідимій,
Потрібен в темряві незримій –
Палаючої віри – дух.
Отак, я знову підіймався,
Зі збитих до крові колін,
До серця свого озивався,
Навколо себе озирався,
Як фенікс струшуючи тлін.
І розправляв я мої крила,
Одне як день, а друге – ніч,
Вони і є, оті вітрила,
Якими нас нагородила,
Таємна сила з потойбіч!
І прозрівали тоді очі,
І видива такі ясні,
У бездоганності – урочі,
З’являлись в день і серед ночі,
Явою були навіть в сні.
І вірив я у них, і мали,
Щось до нестерпності живе,
Вони у собі й дарували –
Чуття великі, що співали
Про щось прийдешнє і нове.
Я лиш тоді, спромігся в змозі,
І зірку з неба ухопив,
Той вічний шлях на тій дорозі,
Якою я блукав, ще й досі
І куряву п’ятами бив.