Лиш зазирнув у очі і перехопило подих,
Кориці карі відтінки до душі.
Закалатало серце, та я ж з тих гордих,
Що так не скажуть, що пишуть пісні та вірші.
І знов побачивши, не піднесу дурману,
Не розповім, що маревом здаєшся ти.
Я з тих, що не несуть в серця оману,
Хоч крик всередині довів биття до хрипоти.
Втоплю в обіймах й поцілую, а що далі?!
Вперто й мовчки, по вулиці поряд з тобою йти.
Кілька питань, та нарікань на жовті і опалі -
Ти усміхнешся, а в мене слів нема тобі розповісти.
Про тебе, Мила, про те, що через твою вроду,
Ні сну ні сміху не бачити мені.
Про те, що в спеку, холод, непогоду
До тебе тягне - кипить, палає серце у вогні.
Про те, що, Мила, лиш з тобою
Мені і радісно і тепло на душі.
З усіх трьох мов слів мало для двобою
Поета з тишею - писати правою чужо для лівші.
І що з того, що не любили ви так,
Що не промовчали або ви так не йшли?
Лиш Її погляд замки обірвав з кліток,
Він все сказав: що загубили і що знайшли.
16 грудня 2013 р.