Як були в колгоспі бджоли, як були телята,
То й була Вкраїна ненька, щира та багата.
А як почали тую неньку по куткам розносить,
Вся країна, як жебрачка, милостиню просить.
Бо схотів наш кум у дворі палац будувати,
А бджоляру захотілось президентом стати.
Й почали вони сердешний той народ дурити,
Кажуть, кожен з вас повинен у палаці жити.
Кажуть, станем незалежні та ще й самосійні,
То позаздрять нам, тоді ж бо, навіть, і покійні.
Кажуть, треба референдум швиденько склепати,
Бо, народу волю, кажуть, нам потрібно знати.
А народ їм і повірив, бо в голові пусто,
Замісили референдум і круто, і густо.
Кажуть в маслі і сметані будете купатись,
Але ж тільки не сказали, коли тому статись.
Самостійність, ще й сметана, хто таке не схоче,
Душа голосно співає, і в роті лоскоче.
Дружно бігли на дільниці, щоб голосувати,
Хто ж не хоче самостійним і багатим стати.
Президента обирали все за ту свободу,
Якщо броду ж то не знаєш, так не лізь у воду.
Дурню, хто того не знає, по коліна море,
Вони того й не збагнули, що накличуть горе.
Як почав же президент той їми керувати,
Отоді вони й збагнули - розум треба мати.
Незалежні, як хотіли, самостійні стали,
Де ж сметана, де свобода, що їх обіцяли.
Радять думати про краще, трохи підождати,
Кажуть будете заможні, будете співати.
А у кума і у свата, вже стоять палати,
Їм не треба, як усім нам, довго так чекати.
Жебраками усі стали, що його робити,
Довелося тимчасово без сметани жити.
А казали, обіцяли, усе для народу,
Обіцяли усім палати і святу свободу.
А у кума і у свата, родичів багато,
В того зять, невістка в того, або рідний тато.
Люблять їсти, люблять пити, люблять погуляти,
Їм палати, діло звісне, треба будувати.
Отака вона Вкраїна, отака рідненька,
Як жебрачка по під тином, гола рідна ненька.
Ну, а сват із кумом разом мітять в депутати,
Щоб продовжить там для люду щастя будувати.
Знов згадали про сметану, про молочні ріки
Кажуть все у вас те буде, голосуйте тіки.
І народ, як очманілий, пре голосувати,
Бо ж йому пообіцяли сало та палати.
Хто ж не любить ту сметану, хто ж не любить сало,
Хоч відро сметани випий, то все буде мало.
Повкидали бюлетені, тай давай чекати,
Коли вчинять обіцянки рідні депутати.
Ну, а тії депутати теж не ликом шиті,
Бо знайшли тих депутатів зовсім не у житі.
Почали писать закони, як всім далі жити,
Як потрібно депутатів та неньку любити.
Бо ж вони недоторкані, хист і честь народу,
І борці вони великі за честь і свободу.
Ну, навіщо їм хороми, й пенсії захмарні?
Ну, навіщо мерседеси й молодиці гарні?
А народ усе чекає, де ж ріки молочні,
Де сметана, де ж те сало, паляниці сочні?
Двадцять років вже чекає, і краю немає,
Ну, а скільки ще чекати, те ніхто не знає!