"...Ми вічно стоїмо на мосту,
Зазираємо у глибину ріки часу,
Шукаємо дно цього потоку..."
Шон Маклех.
Коли стою на мосту кам'яному
через сиві хвилі Дніпра,
а внизу вирує упокорена греблею,
та не знесилена маса води,
що несе свої води
повз береги рідної України,
обіймає острів Хортицю,
що був домівкою
і фортецею запорізького козацтва,
що і зараз є
єдиним місцем у місті,
де затишно,
незважаючи на пору року,
то думаю,
що не дістати зором дна того потоку,
та не зруйнувати тої тиші святої,
як не збагнути змісту
людського буття,
отих війн та революцій різного кольору,
які щедро политі червоним кольором крові,
та смакують солоно,
наче піт землі...
І що би не сталося поміж нами,
людьми,
дніпрові води не змінять свого русла,
будуть,
як і раніше,
вилизувати до блиску гранітні скелі,
обмивати коріння і віти прибережних верб,
та задивлятися на заквітчані кручі,
і віддзеркалювати
ластівок, сонце та хмари,
як колись відображували
вітрила козацьких "чайок"...
...струменіти у вічність...
Удивительный отзыв - дивный перевод смысла моих строк Ирины Окс: http://www.stihi.ru/2016/11/21/969
Когда стою на каменном мосту
и вижу Днепр, седеющий волнами,
тот Днепр, не покорившийся кресту,
что носит крест, надетый временами;
когда я слышу рёв его и стон
вдоль берегов родимой Украины,
и Хортицу, не ставшую крестом,
в котором Бог, Земля и люд едины;
так вот, когда на каменном мосту,
остановившись, я Днепру внимаю,
и обнимаю сердцем красоту,
которой не могу понять сама я,
то разум мой не достаёт до дна
святого и игривого потока,
и только сердцу истина видна
о временах, подвластных воле рока.
Но как бы ни крутила нас волна,
красна и солона порой от крови,
как пот Земли, а Родина сильна -
для нас одна, пусть кажется суровей.
И Днепр течёт, как тёк, и будет течь,
и скалы сечь, как прежде, у порогов,
как будто там, где Хортицкая Сечь,
живёт любовь под синей свиткой Бога.
И мы живём, как жили сотни лет,
и днём одним, и Родиной, и хлебом,
и потому Днепру не обмелеть -
струиться в вечность, отражая небо...