Сучасний погляд на ос н й сум
Елена Печерская
Ось і зустріли строкатую осінь!
Тухлі наперли на ноги тепер
Отож нас навчили хороших манер!
Не можем ходити по вулицях босі.
Про що це я знову...просте, нецікаве
Краще співаймо пісні про любов!
Ту, що дуріти нас змушує знов
Од цього пляшками глушить "Сапіраві"...
Якось невтішно і знов нецікаво..
Скоро душа романтизму попросить
Хапайте вертлявую музу за коси
Пишіть геніально, яскраво і жваво!
І знову вертається слово в буденне:
Ну що я зроблю, як натерли чоботі!
Ото б одягнути мережане боді
Жіночно і легко ходити щоденно!
У когось дипресія та ностальгія,
У мене ж, як видно, душа незбагненна:
Знайшовся б, хто вивчив її достеменно
Та й знатиму, чом так цинічно дурію.
Проте ігнорую загальную звичку
Творити сумне, коли осінь приходить
Вона ж нам і житом й пшеницею родить
А ми їй любовні і сльозні дурнички..
Куди ж це годиться?..На біса нам сльози?
Заглянь у люстерко: дивись, це обличчя
Що вляпалось, вибач, в наступне сторіччя,
Дуріє від сміху кінської дози!
Оставте! Давайте зустрінемо осінь,
Хоч раз посміхнувшись іронії долі!
...На вогнище листя несу у подолі
Хай з ним згорить все, що мучило досі...
Из Елены Печерской.
Новый взгляд на осеннюю грусть.
Вновь пришла водоструйная осень.
Носим туфли на новый манер,
Хоть и давят, но нам не пример
Появляться на обществе босым.
Так о чём я?...Мы разве не вправе
Вспомнить старые песни и вновь
Подурачиться под «Саперави»
Про страданья свои и любовь?
Надоело...и дьявольски скучно.
Без романтики сердцу — тоска.
Не намять ли нам музе бока,
Вырвав клок из её парика,
Чтоб писалось и смачно, и звучно?
Снова омут рутинных словес
Тянет душу, мозжит, как мозоли.
Сеть милей мне, чем крепа отрез...
Ей одной бы я чресла телес
Обернула, гуляя на воле.
Кто б постиг мою душу сейчас?
Тот — в депрессии, тот — в ностальгии...
Отчего я , не так, как другие,
Сатанею цинично подчас?...
Ненавистны мне жалкие позы!
Осень сердца - не то, что весна!
Дарит бронзу хлебов а не слёзы,
Дарит гроздьми лоз для вина.
В нововечьи лицо заблудилось,
К чёрту жалобы всхлипов и слёз!
Дурь моя, веселясь, причастилась
Лошадиных немереных доз.
Норов осени стыл,
я открыто,
Говорю ей, смеясь:
« Ну и пусть!»
Лист опалый несу деловито
На костёр...
Да горит моя грусть.