Фрагмент портрета.
Худ. Марин Подмолов
Елисавета Багряна
ВИДІННЯ
Квітуча довкруг розливається днина –
це квітень майнув у вікно,
і диха зелена весни чаровина,
солодша за мед і вино.
І тісно, і душно у хаті до краю,
не спинить мене той полон.
Я мовлю про те, що сама і не знаю,
чи ява була то, чи сон.
Хвиль темнозелених я зріла хитання
і білий вітрильник ген-ген,
на дальньому березі ясне світання,
де спів стоголосий сирен.
Небачені люди і мови нечуті,
вітрами запалена юнь,
розплющені очі і повні могуті
серця... Й хвилі довгих відлунь...
Але ти все ходиш, ступаєш, маркітний,
повз мимо мене туди і сюди,
і вже затиха голос мій непомітно
від передчування біди.
Даремно, бо кров мою вже отруїла
бентежна отрута, мабуть.
І я відчуваю – за спиною крила
потужні і вільні ростуть.
(переклад з болгарської – Любов Цай)
***
Оригінал
Елисавета Багряна
ВИДЕНИЕ
Вън ходи край къщи и пее отново
април, цветоносеца блед.
И дъха зелената пролет отрова,
по-сладка от вино и мед.
Как душно и тясно е в нашата стая,
как силно ме тегли навън.
Това, що разказвам, самичка не зная
наяве ли бе, или сън.
Видях аз морето — зелено и тъмно,
и белият кораб на път.
Край някакъв бряг неизвестен се съмна,
де много сирени тръбят.
Невиждани хора, нечути езици,
обветрени, млади лица
и сини очи с разширени зеници,
и смели, и волни сърца…
Но ти, недоволен и мрачен, отмеряш
пет стъпки напред и назад.
И моя глас млъква, смутен и треперящ,
треперящ от горест и яд.
Напразно. Отровата вече проникна.
В кръвта ми кипяща се вля.
И чувствувам вече — на плещите никнат
две силни, две волни крила.