Золотиться осінь вереснева.
Від любові ніжність польова
Із душі піднялася у небо
На ведучий поклик журавля.
Розлетілись мрії, наче листя,
Почуття заплутались в гілках.
В очі неба зоряно-іскристі
Задивилась осінь молода...
Опустила погляд. Самотою
Закружляла по усій землі.
Стрілася із вітром. І в двобої
Непоборний лицар переміг.
Заридала ранньою росою,
Падолистом сипалась до ніг.
Але вітер, нескоримий в бою,
Відпускать царівну не хотів.
Після сотень слів її благання
Жально він до неї шепотить:
"Я безсилий зрівняно з коханням,
І не зможу віддано любить.
Небо подарує тобі промінь,
Та дощем барвистим обійме.
Я ж такий рухливий, невгомонний!
Полечу - не стрінеш вже мене.
Залишайся, осенько, любити.
Ну а я - журбою розлечусь.
І, можливо, десь у цьому світі
Ще зустріну осінь золоту..."