Тож ось ми зіткнемося.
Вдвох.
Обличчям в обличчя.
- Тобі дуже личить лід.
І сніг тобі дуже личить.
- Я постарів?
- Хіба що трохи.
Сміється.
Горобців полоха.
- Давно не бачились... Надовго?
- На вічність.
- Брешеш.
- Так. Брешу.
- Лишайсь до літа.
- Ні. Не можу.
Хіба що серця шмат лишу.
Зітха.
До другого:
- А ти що?
Зостанешся?
- Навряд. Навряд.
І поміж вічних стрічних левів
мов двоє диких левенят.
Тож символічно згубімося в вулицях,
в кав'ярнях теплих і сухім вині.
До серця серце тягнеться, тулиться...
Щось особливого є в тому дні,
коли, усупереч ворогам,
скидаєш слів непотемних намисто,
і дві душі лишаються з містом.
З містом і левами.
Сам на сам.
21/01/2014